Схід

Однак нарешті ми вирушили далі. З новим запасом китайських супів, баранячих консервів, цибулі, хліба, чаю і корнішонів з Польщі, які були у кожній крамниці. І в кожній юрті, бо у баночках фірми «Урбанек» ставили квіти на домашні вівтарчики. В Улаангомі було навіть чилійське вино, тож ми взяли кілька пляшок. І «Чингізхана» для Тульги. На захід, увесь час на захід, щоб на світанку бачити перед собою власну довгу тінь. Так, як вони колись. Так, як у «Таємній історії монголів», яку невідомо хто написав, але вона дійшла до наших часів, щоб розповісти, як усе насправді було з Чингізханом, його братами, а потім синами, що запанували над світом. Та вона мала би називатися не «Таємна історія», а «В дорозі». Безперервно їдуть, безперервно пересуваються, вирушають і прибувають, женуть, доганяють, повертаються, не злазячи із сідла, підживляються сушеним м’ясом і кумисом і знову пускаються у чвал, в галоп крізь це повітря з видимістю на п’ятдесят, на сто кілометрів, через цей простір, який не чинить опору, і тому здається, що можна дійти до краю світу. І сімсот років тому багато хто дійсно туди дійшов. «Ще тієї ночі повідомили довірених людей, які перебували поблизу. Щоб не обтяжуватися, полишили всі свої речі і вирушили, утікаючи, тієї ж ночі. Пересувалися північною частиною May Унур. На північному боці May Унур Чингізхан їхав так, що розмістив Джельмего з племені Уріангкай позаду себе в ар’єргарді — бо довіряв йому, — а попереду виставив патрулі. Переставивши воїнів у такий спосіб, наступного дня, коли полудневе сонце почало вже хилитися до заходу, він дійшов до Калаталджіт-елет. Тут зупинився, щоб відпочити і поїсти. Коли двоє конюхів Алчідая — Чігідел і Ядір — поїхали кожен у свій бік, щоби попасти коней на траві, вони побачили куряву, яку здіймали вороги, що переслідували їх південною стороною May Унур уздовж Гулан-Букурат. Пригнали тоді своїх коней зі словами: — Ворог наближається!».