Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)
- Автор: Субтельный Орест
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00451-4
- Переводчик: Юрко І. Шевчук
- Жанр: История
Электронная книга - «Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)». Краткое содержание книги:
Для істориків, а також усіх, хто цікавиться проблемами історичного минулого України.
У той час як обидві сторони були задоволені цією угодою, для українців вона стала страшною політичною катастрофою. Якщо вже Хмельницькому і Виговському, що правили всією Наддніпрянською Україною, було досить складно зберігати свободу дій, то для їхніх наступників, куди більше обмежених чужоземними правителями, скільки-небудь незалежна політика ставала неможливою. З поверненням на Правобережжя шляхти і поширенням серед народних мас переконаності в тому, що Москва грубо порушила взяті нею в 1654 р. зобов’язання боронити Україну від поляків, обидва береги Дніпра охопили розчарування й гнів.
Дорошенко, який, за переказами, пережив сердечний приступ, дізнавшись про Андрусів, відкинув пропольський курс і вирішив відродити один із давніх проектів Богдана Хмельницького — звернутися по допомогу до Оттоманської Порти. Він обрав для цього дуже вдалий час: Порта якраз готувала ряд далекосяжних загарбницьких воєн і з готовністю надала гетьманові підтримку. Восени 1667 р. об’єднане турецько-козацьке військо напало на польські сили в Галичині, змусивши короля Яна Казимира надати Дорошенку на Правобережжі широку автономію. Але цей успіх не задовольнив гетьмана. Щоб цілком позбутися поляків, він передає Україну під відносно символічну зверхність Туреччини. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко переходить із військом на Лівий берег і скидає свого суперника — гетьмана Івана Брюховецького. У 1668 р. Дорошенко досягає вершини влади, коли, спираючись на турків, підпорядковує як Право-, так і Лівобережжя та проголошує себе гетьманом усієї України.
Проте ці успіхи виявилися скороминучими. Занепокоєні зростанням гетьманової влади, численні вороги взялися підривати її. Для цього вони застосували давню тактику підтримки суперників гетьмана. Татари зробили спробу замінити Дорошенка якимось Суховієнком. Не встиг Дорошенко скинути цього противника, як поляки висунули ще небезпечнішого конкурента в особі Михайла Ханенка, з яким вони захопили Правобережжя. Виступивши назустріч загарбникам, Дорошенко призначив наказним гетьманом Лівобережної України Дем’яна Многогрішного. Цього разу Москва, використовуючи свій шанс, рушила на Лівобережжя, змусивши Многогрішного зректися Дорошенка й визнати зверхність царя.
З падінням своєї влади Дорошенко ледве міг контролювати навіть Правобережжя. В 1672 р. з 12-тисячним загоном він був змушений допомагати 100-тисячній турецькій армії, що вибивала поляків із Поділля й перетворювала його на турецьку провінцію. Спілка з ненависними «бусурманами» відбилася на популярності гетьмана й призвела до швидкого послаблення його підтримки. Останнього удару було завдано в 1675—1676 рр., коли московити та лівобережні козаки втягнули турків у криваве змагання за Чигиринську фортецю й Дорошенко опинився на боці «невірних», воюючи проти православних співвітчизників. Розуміючи безвихідь становища, він поступається гетьманськими клейнодами на користь Івана Самойловича, нового гетьмана Лівобережжя. Цар поставився до нього порівняно милостиво, наказавши заслати «цього останнього із справжніх козаків» під Москву.
Турки знайшли Дорошенкові досить несподівану заміну. В 1677 р., сподіваючись використати славне ім’я Хмельницьких, вони призначають Юрія гетьманом Правобережжя. Ця загадкова і, ймовірно, неврівноважена людина вже знала й злети, і падіння. Він був ченцем і архімандритом, а потім потрапив до польської в’язниці. Після звільнення взяв участь у поході на татар, був узятий у полон і відвезений до Константинополя, де ще шість років провів за ґратами. Несподівано турки витягли з камери цю нещасну людину, віпхнули їй до рук гетьманську булаву і, щоб надати своїй малосимпатичній маріонетці більшої гідності, присвоїли їй помпезний титул «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Проте титул цей мало чим допоміг, бо у другому гетьмануванні Юрій виявився таким самим нездарою, як і в першому.
У 1677—1678 рр. разом із турками Юрій брав участь у кількох невдалих походах на давню столицю батька — Чигирин. І росіяни, й турки стягли сюди величезні армії: сили султана налічували близько 200 тис., тоді як Москва привела 70 тис. росіян і 50 тис. лівобережних козаків. Не здобувши у чигиринських походах однозначної перемоги, Юрій Хмельницький організував напад на Лівобережжя, який закінчився жалюгідним провалом. Не в змозі забезпечити собі відчутної підтримки, він контролював лише невелику, відведену йому турками, частину Поділля. Але й тут його влада була настільки хисткою та ще й деспотичною, що у його мусульманських покровителів зрештою увірвався терпець і в 1681 р. вони стратили його. Того ж року Москва підписала з турками Бахчисарайський мир, за яким визнавалися володіння сторін на Україні. Через п’ять років аналогічну угоду Москва підписала й з Польщею. На 1686 р. вся Україна виявилася розділеною між сусідніми державами.
Через наближеність до Росії Лівобережжя лишалося в орбіті впливів Москви. У сповнених хаосу 1660-х і 1670-х роках ці землі зазнали менше нападів турків, татар, поляків і росіян, що стали прокляттям квітучого колись Правобережжя. І все ж Лівобережжя пережило свою частку руйнівних конфліктів, причиною яких були не чужоземні загарбники, а головним чином сутички між старшинською верхівкою й народом.
Ця внутрішня боротьба розгорілася незабаром після першого гетьманування Юрія Хмельницького. Виходець із багатого міщанського роду і відвертий прибічник старшинського елітаризму, Яків Сомко об’єднався зі своїм колишнім суперником — ніжинським полковником Василем Золотаренком, щоб сприяти обранню останнього гетьманом і таким чином забезпечити старшині панівне становище. Проти фракції Сомка — Золотаренка виступив Іван Брюховецький, що походив із нижчих верств і завдяки своїм демагогічним здібностям став отаманом запорожців. Як завжди, Москва взялася нацьковувати одну фракцію на іншу. Цього разу, підозрюючи у пропольських симпатіях старшину, вона віддала перевагу Брюховецькому. В червні 1663 р. представники московського царя із задоволенням спостерігали за перебігом знаменитої «Чорної ради» — галасливих виборчих зборів, під час яких козацька чернь, підтримана селянами та бідним міщанством, у збройній сутичці завдала поразки прибічникам Сомка та обрала гетьманом Брюховецького. Згодом новий гетьман наказав стратити і Сомка, й Золотаренка.
Іван Брюховецький (1663—1668). Перебуваючи у цілковитій залежності від Москви, Брюховецький робив царському урядові одну поступку за іншою. Він із готовністю схвалив невигідний Переяславський договір 1659 р., запропонувавши, крім того, власним коштом утримувати російські залоги на Україні. У 1665 р., висловивши бажання «постати перед ясними монаршими очима», він першим із гетьманів у супроводі почту з п’яти сотень козаків здійснив подорож до Москви. Щедро улещений почестями московитів (йому дарували титул московського боярина і знайшли дружину зі знатного боярського роду), він у відповідь підписав угоду, яка ще більше обмежувала українські права. За нею майже всі великі українські міста ставилися під російський контроль, царським урядникам дозволялося збирати податки з українських селян і міщан, давалася згода на призначення Москвою митрополита української православної церкви, а також передбачалося, що відтак вибори гетьмана мали відбуватися у присутності царських посланців, а сам новий гетьман тепер повинен був їхати за підтвердженням до Москви.
Та минуло зовсім небагато часу, як Брюховецький дорого поплатився за нехтування українськими інтересами. Коли в українських містах почали розташовуватися московські залоги, царські переписувачі стали втручатися у приватне життя людей, а пихаті збирачі податків впроваджували обтяжливі повинності, зростало незадоволення московитами й особливо гетьманом, який їх запросив. Навіть представники церковних верхів і серед них ті, хто раніше підтримував промосковську орієнтацію, відкрито протестували проти посилення московських впливів. Але найбільше обурення серед українців викликав Андрусівський договір 1667 р., який рішуче повернув їх проти Брюховецького та Москви.