Вибрані романи

— Коли я помру, ти її відішлеш, гаразд?

— Як накажете, — відповів слуга, щоби не сперечатися більше з господарем.

Вони були вдвох у кімнаті. Бідолашний Ауґусто так тремтів, коли почав роздягатися, що не міг утримати в руках одяг, скидаючи його з себе.

— Роздягни мене ти, — сказав він Домінґо.

— Але що з вами відбувається, сеньйорито? Враження таке, ніби ви щойно побачили диявола! Ви білий і холодний, як сніг. Хочете, я викличу лікаря?

— Ні-ні, це марно.

— Ми нагріємо вам ліжко...

— Навіщо? Облиш це. І роздягни мне зовсім, зовсім. Залиш мене таким, яким привела мене на цей світ мати, яким я народився... Атож, яким я народився!

— Не кажіть такого, сеньйорито!

— А зараз поклади, поклади мене на ліжко, бо я не можу рухатися.

Бідолашний Домінґо, також нажаханий, поклав на ліжко свого бідолашного пана.

— А тепер, Домінґо, тихо й повільно прокажи мені на вухо «Отче наш», «Аве Марію» і псалом п’ятдесятий. Ось так... ось так... помаленьку й тихо... — і він подумки повторив слова молитов. — А тепер, будь ласка, візьми мою праву руку, підійми її, мені здається, вона не моя, так ніби я її втратив... й допоможи мені перехреститися... ось так... ось так... Ця рука, либонь, уже померла... Помацай, чи ще є в мене пульс... А зараз дай-но мені трохи поспати... але накрий мене, накрий добре...

— Атож, вам ліпше поспати, — сказав йому Домінґо, підбираючи край ковдри. — Це все минеться, коли ви поспите.

— Так, усе минеться, коли я посплю... Але скажи мені, хіба я коли-небудь робив щось більше, ніж спав? Аніж дивився сни? Усе це було чимось більшим, аніж туман?

— Гаразд, гаразд, перестаньте таке говорити. Усе це речі з книжок, як каже моя Лідувіна.

— Речі з книжок... Речі з книжок... А що не з книжок, Домінґо? Хіба до того, як з’явилися книги, в тій або тій формі, з’явилися оповідання, з’явилися слова, з’явилися думки, хіба до того щось було? І хіба після того, як думки закінчаться, щось залишиться? Речі з книжок! А хто не є річчю з книжок? Ти знаєш дона Міґеля де Унамуно, Домінґо?

— Атож, я щось читав про нього в газетах. Кажуть, це сеньйор трохи дивний, який має звичку говорити істини, які не мають стосунку до життя...

— Але ти його знаєш?

— Я? А навіщо мені його знати?

— Бо Унамуно також річ із книжок... Усі ми речі з книжок... І він помре, так, помре й він, помре й він, хоч йому й не хочеться помирати... він помре! І це буде моєю помстою. Він не хоче, щоб я далі жив? То він помре, помре, помре!

— Гаразд, дайте спокій тому сеньйорові, який помре, коли Бог покличе його до себе, і засинайте!

— Заснути... заснути... заснути!.. Я мислю, отже, я є. Я є, отже, я мислю... але я не існую, ні!., не існую!., матінко моя! Евхенія... Росаріо... Унамуно... — і він заснув.

Незабаром він сів на ліжку, смертельно блідий, засапаний, з чорними, нажаханими очима, дивлячись кудись за межі темряви. З рота в нього вихопився крик: «Евхеніє! Евхеніє!» Домінґо прибіг до нього. Голова йому впала на груди, й він помер.

Коли прийшов лікар, йому спочатку здалося, що Ауґусто ще живий, й він заговорив про те, щоби пустити йому кров, поставити гірчичники, але незабаром переконався в сумній істині.

— Серцевий напад, — сказав лікар.

— Ні, сеньйоре, — заперечив Домінґо, — то було нетравлення шлунка. Він повечеряв жахливо, він так не звик і ніколи стільки не їв, неначе хотів...

— Атож, винагородити себе за все, чого він не зможе з’їсти в майбутньому, вам так здалося? Можливо, його серце передчувало смерть.

— Я думаю, все це йшло від голови, — сказала Лідувіна. — Це правда, що він вечеряв якось дуже безладно, але ніби не усвідомлював, що він робить, і молов нісенітниці...

— Які нісенітниці? — запитав лікар.

— Ніби він не існує й усе таке інше...

— Нісенітниці? — повторив лікар крізь зуби й ніби говорячи сам до себе. — А хто насправді знає, існує він чи не існує?.. Сама людина найменше знає про своє власне існування... Якщо вона існує, то тільки для інших...

А тоді додав, підвищивши голос:

— Серце, шлунок і голова — це три окремі речі, які складають одну й ту саму річ.

— Вони складають частину тіла, — сказав Домінґо.

— А тіло — одна й та сама річ.

— Безперечно!

— Але більше, ніж ви думаєте.

— А ви знаєте, мій сеньйоре, що я думаю?

— Не знаю, але бачу, що ви чоловік тямущий.

— Я теж себе таким вважаю, сеньйоре лікарю, і не розумію тих людей, які кожну людину, яку зустрічають, вважають дурною, поки не з’ясується протилежне.