Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

Вільям Гаррісон

РОЛЕРБОЛ

Матч. Зараз почнеться матч. Слава цій грі! Атож, слава їй, бо все, що надбав, я завдячую йому — ролерболові. Вся наша команда — двадцять чоловік — вишикувалась і слухає оркестр, який виконує гімн Конгломерату. Перед нами — овальне поле-трек розміром п’ятдесят на тридцять метрів, з профільованими віражами.

Над бар’єром, яким обгороджено трек, стоять гарматки — вони стріляють десятикілограмовими ебонітовими кулями, які летять зі швидкістю майже 500 кілометрів на годину. Під дією відцентрової сили кулі, так само як і при грі в кеглі, кружляють попід бар’єром, поступово втрачаючи швидкість. Коли вони скочуються до центру поля або влучають у котрогось із гравців, одна з гарматок стріляє знову.

Наша команда у повному складі: десять гравців на роликових ковзанах, п’ять мотоциклістів і п’ять бігунів.

Поки звучить гімн, ми стоїмо, виструнчившись, зціпивши зуби і втупивши очі в простір. Ми знаємо, що на нас дивляться вісімдесят тисяч чоловік з трибун стадіону, а крім того — два мільйони телеглядачів, які завдяки мультибаченню мають змогу спостерігати матч у всіх куточках світу.

Здоровенні, мов бугаї, бігуни натягають свої грубі шкіряні рукавиці й закидають на плече вигнуті киї, якими вони зупиняють кулі й гамселять нас. Мотоциклісти на своїх машинах під’їжджають якомога ближче до огорожі треку, щоб у слушну мить, коли треба буде допомогти бігунам своєї команди, ринути вниз.

Наше завдання — роликобіжців — блокувати бігунів з команди противника й не дати їм здобувати очки. Це навколо нас вирують усі пристрасті, і успіх видовища значною мірою залежить від нашої активності.

І ось обидві команди на полі — пішки, на роликах і на мотоциклах, — а тим часом уже мчать за нами величезні кулі, щоб розметати наші ряди.

У грі немає перерв, а гравців міняти заборонено. Якщо команда втрачає гравця, тим гірше для неї. Тепер вона може зрівняти шанси, тільки вивівши з ладу гравця противника.

Сьогодні я постараюсь показати перед камерами все, на що здатен. Звуть мене Джонатан Е. Раз і назавжди я постановив собі, що ніхто не здолає мене на полі. Я — душа команди міста Х’юстона, і за дві години матчу, — починаючи від хвилини, коли вистрілюють першу кулю, — бігуни з команди противника спізнають, почім ківш лиха.

Гра, в якій майже немає правил і не застосовується ніяких покарань, почалась. І зразу ж на полі — побоїще, в якому беруть участь усі: і гравці, й арбітри.

Запеклість сутички важко описати, — намагаючись вирватися на вільний простір, ми б’ємо один одного ногами, гамселимо кулаками і чим попало, аж поки одна з, куль щосили вдаряє в клубок наших переплетених тіл. Я утримуюсь на ногах і миттю перекидаю одного з гравців противника за бар’єр.

Знову я — саме втілення стрімкого руху та брутальної сили. Штовхаю, рву, хапаю, б’ю, ухиляюся від куль, блискавично з’їжджаю до центру поля, щоб не дати прорватись осатанілим бігунам.

Аж ось бачу, як зіткнулися в бійці двоє гравців. Один б’є з такою силою, що збиває з голови противника шолом і роз’юшує йому півобличчя. Переможець, видимо потішений ділом своїх рук, на якусь секунду загаявся, і його збиває мотоцикліст, що мчить на шаленій швидкості. Публіка на трибунах шаліє від захвату. Я знаю; що телекамера до найменших подробиць простежила за цією фазою гри; потім її повторять в уповільненому темпі, й уболівальники в Мельбурні, Берліні, Ріо-де-Жанейро чи Лос-Анджелесі підскакуватимуть у своїх кріслах.

Гра триває вже понад годину, а я все кружляю по стадіону. Четверо гравців нашої команди серйозно травмовані — у них попереламувані руки або ноги, а одного— новачка — вбито. Вибули з гри. два наших мотоциклісти. Але ще в гіршому стані команда противника, яка представляє Лондон. Один з мотоциклістів на самому віражі втратив контроль над машиною, в яку влучила гральна куля. Бак спалахнув і вибухнув. На трибунах шаленство.