Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

Здалека я бачу Пауля. З валізою в руці він стоїть перед Великим Чол. Трохи далі чекає чорний автомобіль, що виглядає зловісно через темне дзеркальне скло. Я гукаю Пауля, але він не відповідає, спина тверда, закам’яніла від гніву. Лише коли я підходжу аж упритул, він підводить погляд, і холодне мерехтіння навколо нього зникає. Наші погляди на мить зустрічаються, його яскраві неймовірно блакитні очі, які прошивають мене, наче голки. Я стараюся виграти час, бачу, що він збирається їхати. Мені невтямки, як тепер дати собі раду без нього, після нього нічого нема. Тому кажу, як є — що він залишається найближчою мені людиною.

— Це добре, але скоро я буду далеко звідси, — відповідає він, і його погляд прояснюється.

— Куди ти їдеш?

— Не знаю. Мене переводять.

Це світло холодне і зловісне, мертвотне світло, раніше я його не помічала, воно жовте й зернисте понад голими деревами, і вся ця вода, що перетворює лікарняний парк на палаючу голодну ріку, рівнина нагорі затоплена повінню, на ній залишаються вивернуті молоді дерева, вирвані з корінням. Над територією висить могильний запах, хмари жовтуваті, рвані хворобливі смуги. Але на небі вже з’являються поодинокі зірки. Коли мої очі наповнюються слізьми, зірки зливаються одна з одною, і небо стає суцільною молочно-білою плівкою.

— Можна мені знову з тобою зустрітися?

— Думаю, ні.

— Ти казав, що ти мій друг. Забув?

Він довго дивиться на мене, а тоді усміхається, широко й осяйно, піднімає долоню і дмухає на неї.