Танок з драконами
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #5
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Танок з драконами». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: березень 2015 — лютий 2017 р. Перша публікація: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
Конінгтон кинув на опасистого отамана-полковника холодний погляд. «Цей ватажок — аж ніяк не Чорносерд, не Лихий Булат, не Маелис. Він чекатиме, доки скрижаніють сім пеклів, аби не натерти зайвого мозоля.»
— Ми не на те перетнули півсвіту, щоб сидіти і чекати. Наша найкраща надія — вдарити сильно та швидко, перш ніж у Король-Березі дізнаються, хто ми такі. Я маю намір захопити Штормолам. Це майже нездоланна твердиня і останнє володіння Станіса Баратеона на півдні. Коли вона буде в наших руках, ми матимемо надійний прихисток, куди при потребі зможемо відступити. До того ж опанування Штормоламу покаже нашу силу.
Старшина «Золотої Дружини» перезирнулася.
— Якщо Штормолам досі у руках вірних Станісові людей, то ми забиратимемо замок не в престолу, а в нього, — заперечив Брендель Бирн. — Чому б натомість не укласти з ним союз проти Ланістерів?
— Станіс є Робертовим братом, того самого лукавого поріддя, що стало руїною дому Таргарієн, — нагадав йому Джон Конінгтон. — А до того ж він за тисячі верст звідси, разом із тим жалюгідним військом, яке йому ще лишилося. Між нами лежить увесь обшир держави. Півроку пішло б на те, щоб лише знайти Станіса. А знайшовши, яку поміч ми з нього матимемо?
— Коли Штормолам такий нездоланний, як ви хочете його здолати? — запитав Мало.
— Хитрістю та підступом.
Але Галайда Гаррі Стрікланд не погоджувався.
— Я кажу: треба чекати!
— То й почекаємо. — Джон Конінгтон підвівся. — Десять днів. Але не довше. Саме стільки часу забере підготуватися. Вранці одинадцятого дня ми виступаємо на Штормолам.
Принц прибув до них за чотири дні на чолі батови з сотні кіннотників. Позаду тупотіло трійко слонів. З принцом була і пані Лемора, знову вдягнена у білі септині шати. Попереду їхав пан Роллі Ходикачка; з плечей його струменіло сніжно-біле корзно.
«Надійний чолов’яга, вірний друг, — подумав Конінгтон, дивлячись, як Качур спішується, — але не гідний місця у Королегвардії.» Він щосили намагався відрадити принца дарувати Ходикачці біле корзно, наполягаючи, що цю честь варто притримати для воїнів гучнішої слави, чия відданість додасть блиску їхній справі, і молодших синів славного панства, чия підтримка їм знадобиться у майбутній боротьбі. Але малий не вгавав.
— Качур загине за мене у скрутну годину, — казав він. — Більшого від лицаря моєї Королегвардії мені не треба. Якби я хотів сина вельможного князя при гучній вояцькій славі — то взяв би Крулеріза.
«Принаймні я переконав його лишити шість інших місць вільними. Інакше Качур вже вів би за собою шістьох каченят, що змагалися б один з одним у сліпій вірності.»
— Супроводьте його милість до моєї світлиці, — наказав князь. — Негайно.
Та принц Аегон Таргарієн був далеко не той згідливий хлопчина, що носив прізвисько Молодий Гриф. Трохи не година минула, доки він нарешті з’явився у світлиці з Качуром при боці.
— Князю Конінгтоне, — мовив він, — мені дуже припав до смаку ваш замок.
«Землі твого батька чарують красою, казав він. Срібне волосся летіло за вітром, очі блищали темним порфіром, темнішим за очі цього хлопчика.»
— Мені він теж до смаку, ваша милосте. Прошу сідати. Дякую, пане Роллі, у вас ми наразі потреби не маємо.
— Ні, я хочу, щоб Качур лишився. — Принц сів. — Ми говорили зі Стрікландом та Буйцвітом. Вони розповіли про задуманий вами напад на Штормолам.
Джон Конінгтон спробував не показати свого гніву.
— Мабуть, Галайда Гаррі переконував вас почекати?
— Авжеж, — кивнув принц. — Але я не чекатиму. Гаррі — боязкий перестарок, який навіть своєї тіні лякається, хіба не так? Ви ж, пане князю, як на мене, маєте рацію. Я погоджуюся, що Штормолам треба взяти… з одним лише застереженням. Похід на нього очолю я сам.
Божа жертва
На околиці, де село, напевне, колись випасало худобу, королевині люди будували вогнище.
«І де ж тепер та худоба?» Усюди завглибшки до коліна лежав сніг, але в одному місці вояки відгорнули його і довбали дірки у мерзлому ґрунті сокирами, заступами та кайлами. Вітер вихорився з заходу, наносячи ще снігу на скрижанілу поверхню озер.
— Не треба тобі на це дивитися, — мовила Аля Мормонт.
— Та не треба. Але подивлюся. — Аша Грейджой була донькою кракена, не страхопудливим дівчиськом, що мліло при вигляді людської безжальності.
День був темний, холодний, голодний — такий самий, як напередодні й решта перед ним. Майже увесь його вони перебули на льоду, тремтячи коло двійка дірок, проколупаних у меншому з замерзлих озер, і стискаючи у незграбних від товстих рукавиць руках рибальську волосінь. Зовсім нещодавно вони чіпляли на гачок по одній-дві рибки кожна, а люд вовчої пущі, звиклий до риболовлі з льоду, витягав і по чотири, і по п’ять. Але того дня Аша повернулася ні з чим, крім холоду, що просочився аж до кісток. Алі велося не краще. Вже три дні жодній з них не щастило упіймати ані рибинки.