Марта

— Тут товаришка мала на увазі... — наполягав старший чоловік, худий і сивий.

— Ні, ви помиляєтеся... — відказував йому молодший з невеликим черевцем.

— Дозвольте, я трохи знаю польську... — несподівано встряв у розмову Герберт.

— Молодець! — похвалив його переклад товстун і запитав: — Ви поляк?

— Ні.

— Звідки знаєте польську?

— Моя бабуся з Житомирщини. Вона мала якісь корені... І до костелу ходила.

— Значить, поляк, — вирішив худий. Його строгий погляд свердлив Герберта наскрізь. — А до костелу ви теж ходите? Як і бабця?

Останні слова прозвучали майже глузливо.

— Звичайно, ні. Як можна! — рішуче заперечив Герберт.

— Атеїст?

— Так, — підтвердив хлопець, але на душі було якось мулько. До релігії йому було байдуже, але водночас його опанувало неприємне відчуття, ніби він бреше.

— Ви знаєте, ми саме боремося зі шкідливим релігійним впливом, який здійснюється старими викладацькими кадрами у польських закладах освіти. От у минулому році громадянку Курилович зняли в одинадцятій школі, а в цьому — викрили ще одне контрреволюційне вогнище вже у дитячому будинку. Це справа про підривну діяльність громадянки Гонсіровської... — худий чоловік перебирав теки зі справами і, жбурляючи їх, голосно ляскав ними по столу. — А ось довелося викинути зі школи громадянку Рудницьку... Ви розумієте, ці люди, яким радянська влада, можна сказати, дала другий шанс, ведуть підривну роботу проти тієї самої радянської влади!

Товстун підтримав колегу:

— А це ж зривається навчальний процес!

— Так, звичайно, розумію, — безбарвним голосом підтвердив Герберт.

Старший чоловік кахикнув і підійшов ближче до справи:

— Вищу освіту маєте?

— Ні, тільки гімназію закінчив. Потім був на війні.

— А в громадянську?

— За червоних, звичайно, — збрехав Герберт. Йому за останні роки часто доводилося говорити неправду про своє минуле, але він так і не навчився цього робити з легким серцем. Щоразу слова давалися йому важко, їх доводилося просто видушувати з себе.

— Добре. Нам такі кадри потрібні.

Відтак Герберт знову влаштувався у Києві. Викладав польську мову, історію і літературу. Інколи перекладав. Його досвідом роботи зацікавилися, тому кілька разів він прочитав лекцію про нове життя німців на селі. До того ж давав приватні уроки української мови одному комуністові-єврею з Москви.

Того вечора Герберт ішов Володимирською вулицею й за кілька метрів помітив веселий гурт, який розтягнувся по всьому хіднику і стрімко наближався до нього. «Непмани, яке огидне явище!» — подумав Герберт. Серед трьох чоловіків розгледів меншу постать, яка здалася йому знайомою. «Та це ж Марта з голодної весни 1920-го! Як дивно розходяться шляхи людей, — міркував хлопець. — Лише вчора це було невинне дівча з села, а сьогодні — полюбовниця якогось дженджика-непмана... яскравий кармін на губах, підведені очі. Як звабно виглядають з-під легкої сукні округлі коліна, кокетуючи з перехожими! А той мужлай, очевидно, і є тим паршивим бахуром, що звів дівчину!» Увагу Герберта прикував високий молодик поряд із Мартою.