Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань
- Автор: Влад Марія Миколаївна
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-00891-4
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань». Краткое содержание книги:
Від трембітанника ідуть за столяром, аби зробив деревище. А що в гуцульських селах майже кожен майструє (столярує, теслярує), то далеко ходити не треба. Деревище роблять на подвір’ю перед хатою. В ньому роблять віконце, для дитини — справа одне, а для старого з двох боків, шоби міг із своєї хати дивитися. У готове деревище столярі складають свій зелізник — інструмент, закривають віко і обмивають над ним руки і просять у домашніх прощення за те, що робили деревище.
На голосіння трембіти сходиться село до помершого. Кладуть на груди гріш для перевізника на той світ, притулюють свічку до труни, приклякають і моляться, аж потому вітаються.
По цім у хоромах (сінях) заводять парубки грушку (від “гра” “гратися”). Ці незвичні у такий час ігрища і мають на меті відвернути увагу домашніх від мерця та розігнати тугу. А ще ж грушка затримує якнайбільше людей почерез цілу тяжку ніч у хаті, аби хатінним не було лячно і тяжко самим при втраті. Парубки граються, а старші сидять згадують життя покійного, жаліють вдову, розраджують сиріт. Так коротається тяжба.
А на грушці яких тільки ігрищ не повидумували! І “зайця купують”, і “козу” роблять з бартки, б’ються, аж іскри сиплються у “Шукалі”, “Сороці”, “Білиці”, перебираються на діда та бабу у “Дідах” — вклякають та до сміху голосять коло мерця, вихваляючи його життя, цілують та мажуть сажею дівчат у “Перстенці”, “Огарчику”, “Королях”, перебираються на купця у “Вірминині”, обливаються водою у “Вогні”, граються в “Піжмурки”. І так до ранку...
...Перед похороном миють мерця, аби він на тот світ ішов чистим, витирають рушником, котрим тіло було прикрите. Близькі родичі кладуть мерцеві за пазуху малий колачик пригісного у дарунок для душ померших з роду, щоби мав з чим до роду прийти, а також гріш на перевіз на тот світ. Священик дає опровід — обкаджує тіло ладаном, кропить свяченою водою; каже молитви, потім звертається до людей з прощею: “Я прощєю, та й Бог прощєє! Прощєйте і ви!” Всі присутні, насамперед домашні, рідні, тримають один одного за лікоть, гойдаючи перестас і відповідають: “Про-щєємо, най Бог прощєє!” Так священик і люди промовляють три рази. Убирають умерлого в шапку (парубки в капелюх); у деревище кидають цукру, васильку, вовни, закривають віко і виносять з хати, торкаючи три рази до порога, аби газда і з своїм порогом випрощєвся, шо він гримав на нім, рубав дрова, витирав ноги. По цім хату скоренько замикають, аби смерть не мала до неї уже приступу. Розбивають та викидають у потік і горнєтко, з котрого умивали мерця.
Надворі ще раз відбуваються опровід і проща. Хату замітають, пометини і солому з-під мерця кидають у піч, а з них попіл на воду. Деревище обгортають ліжником, килимом або якимось покривалом і укладають на сани, запряжені волами. Тепер того не роблять, забули 3d сани, і воли звелися, а колись навіть вліті везли саньми трунву на цвинтар. Прощєються ще три рази перед відходом від хати. Священик іде наперед, за ним несуть хитавну миску з коливом — вареною пшеницею із сливами і медом, а в ній 12 свічок. За похоронною процесією ведуть маржину, призначену на поману. Волам, коровам, баранам приліплюють на роги зажжені свічки. А як ховають дівчину, то спереду несуть деревце, убране, як на весілля.
Коло кожного потока застановлюються, кладуть деревище на землю — повторюють опроводи і прощу, а переходячи через потік, кидають у воду гріш — перевізного. Чим більше опроводів і прощі, тим більше гріхів Бог відпускає умерлому, а чим більше дають перевізного — “тим борше і певніше перевезеси мрець на тот світ”.
Трембіти трембітають, челядь голосить — як ведеться в таку годину.
По церковнім обряді отворяють віко деревища, аби трембітанник заграв ще раз близько над головою умерлого, забивають цвяхами віко і спускають трунву у яму, куда рідня кидає гроші і землицю. На ці гроші умерлий має перевезтися морем, через котре перевозить Мати Божа сітею, сплетеною із повісем, що ними вбирали люди на Різдво колядницький хрест. Загалом дорога до Бога тяжка, устелена глогами, а до Арідника не треба перевозитися, там є готовий міст. Під хрестом на гробу лишають хитавну миску з коливом. Людям, що забивали деревище і усипали могилу, зливають над гробом воду на руки із прощею. Гробарі кажуть рідним померлого при цім: “Прощєйте нас!” — “Прощєємо!” — відповідає родина. Так три рази. Це означає, що гробарі ту прикру для родини роботу виконували не з своєї охоти, а з обов’язку і хочуть бути чисті. Може, це пішло від часу розп’яття Сина Божого на Хресті, коли Пилат засудив невинного на кару і по цім умив руки. А може, ще й від отого старовіцького звичаю, коли люди жили далеко понад сто років і їх мусили добивати...
Увечері після похоронку кладуть у хаті на столі горня з водою і мукою, хрест і свічку, що горить почерез ніч.
За повір’ям, душа вертає назад у хату після того, як тіло загребуть. Вона вертає не сама — з ангелами, яких собі заслужила, іде на стіл або на вікно тої кімнати, де лежало тіло. Вона п’є воду, їсть муку. “На другий день видко, шо душа була, бо мука зрушена”, — кажуть гуцули. А на муці у горняті справді робиться ямка.
У сорок днів справляють обід, роздають поману, яку кому покійний перед смертев поманив. Вірять, що душа його присутня, все видит і чує, як виконують його послідну волю. І тому стараються зробити все, як він хотів.
Михайло Іванович Савчук із Голов подарував мені опис похорону, залишений славним земляком Петром Шекєрєком — Дониковим.
“Умерла душа “сукровиця”. Єк ховали без попа, то страшно буде йти коло тої хати. “Сукровиця” могла си показати (“сукровиця” — умерла не своєю смертею або наклала на себе руки. — М. В.). Одного разу йшов чоловік, а “сукровиця” си показала і просила ‘го похоронити. Єк си покаже “сукровиця”, то треба нагадати, у що був Святий вечір того року, та й то муси пропасти там, єк ни було. А якби цього способу не знав, то й видиш, шо може шош просити — або зробити упровід, або дати за його душу. Уночи вже чогос показує...” Голови, дня 19 лютого 1911 p.
Чим далі в гори — тим більше віри. У все: у Бога, в людей, в душі, що по смерті ходять межи нами, в нечисту силу, у непростих людей. А по вірі і дається. Люди в таких селах вищі, здоровіші, кращі на вроду, спокійніші бесідою і живіші поглядом. Поговориш з голівською людиною, або красноїльцем, або ж верховинцем, чи мешканцем Ільці, Замагури, Кривополя — так якби здорової води із Буркута напився. П’єш — і ще пив би...
Моя ровесниця, мудра і поштива головчанка Олена Сапріянчук, — з роду Бойчуків, тих самих опришківських нащадків, — сьоме коліно останнього опришківського ватажка в горах Михайла Бойчука (на прізвисько Кляма), — розказала мені багато цікавого не лиш про свого могутнього предка. Вона вповідає, що сільський учитель німецької мови Дідушко Петро (самоук) навіть був викликав по чорній магіці Леніна. І говорив з ним. Навіть Сатану можна викликати...
А Оленин дєдя мав вірного товариша з малого хлопця. Так вони були і в старості як найближчі — побратими. І той товариш слабував на сухоти, умер. А перед смертев вони два договорилися, що умерлий дасть знати, чи є на тім світі життя. “Викинеш мені в опівночі цвітку на гробу, як є загробне життя”, — попросив дєдя, а єго товариш пообіцяв. Узяв дєдя ліхтар (звався Бойчук Василь Олексійович, з 1900 року народження), пішов ще зараня на свіжий гріб товариша і чекав, коли той викине знак. Але ніяка цвітка не виникла з глини. І дєдя ні з чим вернувся додому. Ліг спати, і сниться йому сон: плаєм угору іде багато людей, усі ті, що вивмерали у Головах, а ззаду них Бойчуків товариш, що учора поховали. Бойчук імив єго за руку:
“А єк з тим, шо ми говорили?” — “То все, Васильку, не так, єк ми говорили... Але я йду, бо не маю коли, люди підуть, а я си лишу...” Дєдя прошумався та нам розказує сон,- каже Олена: агій, такі файно зібрані люди йшли д’горі, ніхто нічого не говорив. Повен плай людей, так як овець.