451° за Фаренгейтом
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Переводчик: Крижевич Євген
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «451° за Фаренгейтом». Краткое содержание книги:
— Він прочитав напис на ярлику: — “БЛІКС. Найновіший пральний порошок”.
Навкруги вирувала юрма, земляни й марсіани павпереміж, паче на карнавалі. Повітря аж гуло від голосів, привітні господарі оглядали ракети, закидали гостей запитаннями.
Еттілові було холодно. Він знову почав тремтіти.
— Хіба ви не відчуваєте? — прошепотів вій. — Це не перед добром. Щось із нами скоїться. — Вони замишляють щось хитре, жахливе. Я певен, вони щось із нами зроблять…
— А я кажу — їх треба винищити до ноги!
— Як можна вбивати людей, коли вони тебе називають “товаришем”, “приятелем”? — запитав другий марсіанин.
Еттіл похитав головою.
— Вони не прикидаються. А я однак почуваю себе так, ніби нас укинули н казан з кислотою, і ми розчиняємось, розчиняємось… Мені страшно. — Він настроїв свій мозок на юрбу, намагаючись розпізнати її настрій. — Вони й справді дружньо ставляться до нас, “на короткій нозі” — так це в них називається. Це величезний натовп звичайнісіньких людей, вони однаково поблажливо ставляться до собак, котів і марсіан. І все-таки… все-таки…
Оркестр заграв “Викотимо барильце”. Фірма “Пиво Хейгенбека” (місто Фресно, штат Каліфорнія) частувала всіх пивом безплатно.
Марсіан почало нудити. Дармове пиво фонтанами вивергалося з них, заливаючи землю.
Задихаючись і відпльовуючись, Еттіл сидів під платаном.
— Змова, змова… підступна змова, — простогнав він, тримаючись за живіт.
— Що ви з’їли? — над ним схилився Військовий наставник.
— Щось таке… — простогнав Еттіл. — Називається кукурудзяні пластівці.
— А ще?
— Якийсь довгий шмат м’яса на булочці, пив якусь жовту рідину з бочки з льодом, їв якусь рибу і ще щось — вони називали це тістечком, — зітхнув Еттіл; повіки його тремтіли.
З усіх боків чувся стогін завойовників-марсіан.
— Повбивати підлих змовників! — слабким голосом вигукнув хтось.
— Спокійно, — мовив Військовий наставник. — Це просто гостинність. Вони перестаралися. Підводьтеся, воїни. Йдемо в місто. Треба розставити повсюди невеликі пости, так буде певніше. Решта ракет приземляться в інших містах. Пора братися за роботу.
Солдати сяк-так повставали і розгублено кліпали очима.
— Вперед кроком… руш!
— Раз, два, три, чотири! Раз, два, три, чотири!
Біле містечко дрімало, оновите тремтливою спекою. Стовпи, бетон, метал, тенти, толь — усе пашіло жаром.
Лунала розмірена хода марсіан по асфальту.
Вони саме йшли повз салон краси.
Всередині хтось крадькома хихикнув.
— Дивіться!
З вікна визирнула мідно-руда голова й тут-таки зникла, мов лялька в ляльковому театрі. В замковій шпарині блиснуло блакитне око.
— Змова, — прошепотів Еттіл. — Кажу вам, це змова!
Спекотне повітря розгойдували хвилі парфумів, що накочувалися від вентиляторів: вони шалено вертілися по печерах, де під електричними ковпаками, наче якісь морські чудовиська, сиділи жінки; їхнє волосся закручувалося буйними вихорами чи здіймалося гірськими вершинами; пронизливі й водночас скляні очі дивилися хитро та байдуже; намальовані губи яскраво червоніли, мов неонові трубки, Вентилятори оберталися, хвилі парфумів розгойдували непорушне повітря, розпливалися між дерев, непомітно сповивали вражених марсіан.
— Господи! — закричав Еттіл. Він більше не міг стримуватися. — Ходімо мерщій у ракети — і додому! Оці жахливі тварюки доберуться до нас! Подивіться лишень! Страшні морські чудовиська; вони сидять по своїх холодних печерах у штучних скелях!
— Мовчати!
“Тільки подивіться на них, — думав Еттіл. — Ноги як стовпи, і сукні над ними ворушаться, наче холодні зелені зябра”.
Він знов закричав.
— Заткніть йому пельку!
— Вони накинуться на нас, закидають коробками шоколаду й модними журналами, їхні наквацьовані червоні роти оглушать нас криком! Вони втоплять нас у потоках вульгарщини, всі наші почуття притупляться! Подивіться, їх катують електричні машини, а вони собі торохтять, наспівують, бурмочуть! Невже ви насмілитеся ввійти туди?
— А чом би й ні? — почулися голоси.
— Вони засмажать вас, розчинять у кислоті, ви самі себе не впізнаєте! Вас роздушать, зітруть на порох, перетворять на чоловіків цих жінок — на роботів, що знай працюють і приносять додому гроші, аби ці потвори могли тут сидіти та об’їдатися своїм поганим шоколадом! Невже ви сподіваєтеся впоратися з ними?
— Так, хай їм чорт!
З салону долинув голос — тонкий пронизливий жіночий голос.
— Он той, посередині, — хіба не любчик?
— А марсіани навзагал нічого собі. Чоловіки як чоловіки, еге ж, — млосно обізвався інший голос.
— Гей ви! Ау! Марсіани! Гей!
Закричавши, Еттіл кинувся навтіки…
Він сидів у парку, дрож стрясав його тіло. Він пригадав усе, що бачив. Подивившись на темне нічне небо, подумав: як далеко він від домівки, який він самотній! Навіть зараз, сидячи під тихими деревами. Еттіл бачив удалині: марсіанські воїни гуляють по вулицях із земними жінками, зникають у примарному мороці будинків розваг — там на сірих екранах рухаються білі привиди, лунають страшні звуки; а поруч сидять маленькі кучеряві жінки, жують клейку гуму, а під ногами валяються вже закам’янілі грудки жуйки, на яких навіки залишилися відбитки гострих жіночих зубів. Печера тіней — кінематограф.
— Привіт!
Він із жахом підвів голову. На лавочку біля нього сіла жінка, вона ліниво жувала гумку.
— Не втікай, я не кусаюся, — сказала вона.
— Ох! — вихопилося в Еттіла.
— Ходімо в кіно! — запропонувала жінка.
— Ні.
— Ходімо, — правила вона своєї. — Всі пішли.
— Ні, — відказав він. — Хіба ви тут, на Землі, тільки це й робите?
— А чого тобі ще? — вона підозріливо глипнула на нього округлими блакитними очима. — Що ж мені, по-твоєму, сидіти вдома, читати книжки? Ха-ха! Оце так-так!
Еттіл втупився в неї, тоді запитав:
— А все-таки, що ви робите?
— Катаємося на автомобілях. У тебе є автомобіль? Купи собі новий “Подлер-шість” з відкидним верхом. Шикарна машина! Кажу тобі, в такому автомобілі з тобою поїде будь-яка дівчина, — сказала вона, підморгнувши. — Ручаюся, в тебе купа грошей, якщо ти прилетів з Марса. Була б охота, можеш купити собі “Подлер-шість” — і їдь куди хочеш!
— Куди, в кіно?
— А що тут поганого?
— Нічого… нічого.
— Знаєте що, пане? — сказала жінка. — Ви розмовляєте як комуніст! Так, сер, подібних розмов тут не потерплять, будьте певні! Нам непогано ведеться в нашому доброму старому світі. Ми люди лагідні, дозволили марсіанам завоювати нас, навіть пальцем не поворухнули — чи не так?
— Ось цього я аж ніяк не можу збагнути, — мовив Еттіл. — Чому ви так зробили?
— Від щиросердя, пане, ось чому! Отак і затямте собі: від щиросердя. — І вона пішла шукати собі іншого залицяльника.
Еттіл зібрався на силі — треба написати листа дружині. Поклавши папір на коліна, він старанно вивів: “Люба Тілло…” Але тут його перервали: над вухом хтось забряжчав у бубон. Він підвів голову й побачив маленьку, схожу на передчасно постарілу дівчину, бабусю з круглим зморшкуватим личком.
— Брате, — закричала вона, обпалюючи Еттіла вогнистим поглядом. — Чи ти знайшов спасіння?
Еттіл випустив ручку, схопився на рівні.
— Хіба мені загрожує небезпека?
— Страшна небезпека! — заволала бабуся, стрясаючи бубоном, і подивилася на небо. — Ти потребуєш спасіння, брате мій, ти гинеш!
— Здається, справді так, — затремтівши всім тілом, сказав Еттіл.
— Ми сьогодні вже багатьох порятували. Я сама врятувала трьох ваших марсіан. Це ж чудово, хіба ні? — і вона широко осміхнулася.
— Мабуть, так.
Вона підозріливо подивилася на Еттіла. Нахилившись до нього, таємниче прошепотіла: