Місто уповільненої дії
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: К.
- ISBN: 966-664-072-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Місто уповільненої дії». Краткое содержание книги:
Перед нами справжній міський роман, який з перших сторінок причаровує своїм цинізмом та відвертістю, породженим суворим життям та нелегкою правдою.
От вівця!
«Через кілька днів я звідси їду», — кажу подавленим голосом. Те, що зі мною не хочуть розмовляти, прикро вражає і — факен шєт! — впливає на моє почування та голос.
«Куди?» — запитує вона так, як запитують .«котра зараз година» серед глибокої ночі, несподівано прокинувшись.
«Поступати в університет».
«У наш не хочеш? — пожвавлюється Інга, а мені здається, що вона хотіла сказати «даремно, а то батько вже налаштувався тебе слухати на екзамені».
«Hoy».
«Ясно. Вирішив подалі від рідного дому?»
«Да. Подалі».
«Ну що ж… бажаю успіхів. Мало, не забула, поверни, будь ласка, книжки».
«Обов'язково», — від цих слів стає ще прикріше. За кого ж вона мене має, якщо таке несе? Ні — не по дорозі мені з цими маминими донями, не по дорозі. Сцикуха!
«Готуйся до іспиту, а то таким, як ти, дуже…» — і цієї миті розмова обривається… нестерпний звук сповіщає, що картка накрилася. Стою зі слухавкою ще хвилину, як очманілий: ніколи не бачив, щоб людина так швидко, на всіх парах віддалялася через невідомі мені причини, які, можливо, зі мною навіть не пов'язані. Те, що її батько, мурло ходяче, мене не сприймає, було видно із самого початку, а ще цей завідувач якоїсь там кафедри підлив масла у вогонь… а ще цей триклятий тролейбус, п'яні гастролі Васі… а ще мої «незрозумілі» слова, яких забуваю фільтрувати у високошанованому товаристві…
Вони не знають моєї правди і ніколи про неї не дізнаються.
Якщо подивитися на все без «бе», я не святоша… був присутнім при багатьох речах, яких не робив. Цю лажу неприємно згадувати, так, наче сам творив зло. Мертвий блондин, якого скинули у воду, обісцяний Варений, а ще постійне хамство і бійки — хіба це можливо забути, так, як це робить, скажімо, Вася? А збита машиною бабця? — ще минулого літа зрозумів, що почалася нездорова тєма, яка переслідує нас нашими ж вчинками. Якого милого Бідон тоді приїхав і забрав нас усіх убитих, обкурених? Якого милого дозволив сісти за кермо Тюлі і їхати в «Дику корчму»? За своє галіме життя я ще не бачив страшнішої дороги, коли Тюля — під божевільні крики Васі «газу! газу!» — мчав на шаленій швидкості лісовою дорогою понад озером, а ми викрикували «злітай! це гелікоптер!». Я думав, що ми розіб'ємо колимагу Бідонового батька. А Тюля то вимикав світло — і ми у дикому інстинкті кричали від страху, закриваючи голови руками, — то вмикав, регочучи, що мало не врізався у дерево; коли машиною почало кидати, всі догнали, що ми злетіли на обочину з асфальтної смуги… всі чекали зіткнення, інстинктивно згнітившись, як котенята. Я тоді думав, що додому більше не повернуся. А Тюля то вимикав світло, то знову вмикав — і… поки не трапився той глухий удар. «Що за хуйня?» — засіпався переляканий Бідон, — «Що скаже старий?! Бля! Він мене закопає… Що робити?»
Пауза. «Приїхали», — сказав я і всі на мене дико подивилися. Ми зупинилися, повискакували з салону і за два десятки метрів позаду машини помітили великий темний предмет на дорозі. Наближаючись до нього і все виразніше впізнаючи силует людини, всі зрозуміли… трапилося непоправне. Це була старенька бабця, яка не могла ні підвестися, ні видавити слово, лише її нерівний стогін блукав серед тиші, а тіло нервово тремтіло, наче від крижаної води. «Бля! Де ця карга взялася?» — незадоволено сказав Вася. Тю-ля глухо промовив, що при заїзді в місто зателефонуємо в лікарню, аби її забрали. «Крило, накрилося крило!» — карався біля машини Бідон. Але я більше нічого не хотів чути і закрив обличчя долонями.
Така фішка не пробачається — подумки кажу і розумію, що наше життя деколи стає вередливе, як шістнадцятилітня гівнючка. Згадую тужливі харі тих, які постраждали від моїх друзів, і відчуваю страх перед їхніми згаслими поглядами. Вони, безжальні тварюки, мають велику силу — приходити у той момент, коли голову муляє довбане сумління, коли хочеться вити вовком. Уже кілька разів я намагався просити у Господа душевного заспокоєння для моїх друзів, аби наповнив тишею їхні серця, а помисли зробив легкими, як очеретяний легіт над вечірнім ставком, да, як очеретяний легіт. Але мої слова були скупі й незграбні, наче черепахи.
11
Раптом за тридцять метрів від більярдної мене брутально зупиняють, боляче смикнувши за руку. Вдається помітити чотирьох — Вареного, типошу з бандитською мордою, як у Гарика Сукачьова, засмаглого лисого здорованя і ще одного доходягу в чорних круглих окулярах. Від підсічки лисого падаю і вдаряюся бровою об асфальт. Не встигаю підвестися, як дістаю болючі удари по тілу, а один навіть у вухо.