Не вбивай
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Не вбивай». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повiсть «Не вбивай» присвячена подiям, якi зумовили страту Кочубея та Iскри.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Двісті п'ятдесят таких таборів, як отсей! — повторили козаки, вхопилися за голови і розбіглися в ріжні сторони, ніби вони щось дуже страшного почули.
Архієрей під'їздив до гетьманової кватири. На майдані стояло декілька гармат з дулами, зверненими на табор. Гарматчики мили колеса і чистили дула, молодші приглядалися до замків, обмацуючи їх пальцями.
— От з такої, як у роту попадеш, то менше половини не зметеш, — хвалив старий гармаш. — Каша, вишкварки і червона підливка. Більш ніщо.
— З отсеї-о, — говорив другий, — раз я мало у ворожу головну кватиру не попав. Наставив я її просто на сам димар, з котрого ще й курилося, — видно, для генералів обід варили. Але надбіг старшина, глянув крізь скла і гукнув, щоб «на півградуса піднести!». Підняли, і куля перелетіла понад кришу та й зарилася в городі. Таку-о яму вирила! А по-мойому, то попала б була прямо на самий стіл, саме у миску з генеральським борщем.
— До борщу галушку післав би, — засміявся котрийсь.
— Подавилися б. Так що ж! Ученим нашим здається, що вони все краще від нас уміють. Постривай! Не дав би я своїх двоє очей за твої чотири.
— Бо що живе око, то не скло.
— Очі Бог дає, а скло чоловік робить, чоловік Богові не рівня.
Архієрей підійшов до варт. Подав клич, сказав, що до хорого гетьмана зі святою сповіддю іде, — пропустили.
Гетьман лежав на постелі, підпертий лівою рукою, а правою по карті водив.
Побачивши бажаного посла, карту в трубу скрутив і за ліжко поставив.
— Сідай, служителю Господній, — промовив, показуючи на столець біля ліжка.
— Я тепер «advocatus diaboli» [16], а не служитель Бога, відповів архієрей.
— Що ти не лиш на його адвоката, але й на самого диявола виглядаєш, це воно так, — і гетьман, усміхаючися, блиснув своїми здоровими зубами. Архієрей хрестився, ніби мух відганяв.
— Іване Степановичу, — казав, — несправедливо ти зневажаєш свого повірника.
— Не хочу, щоб повірник зневажав мене. Знаєш, все так роби: заки хтось тобі ногу підставить, підстав перш йому.
— По-християнськи?!
— Такі-то ми християни, ваше високопреосвященство.
Де Христос, а де ми? Де-де-де!
— Правда. Христос казав віддати Богові, що Боже, а кесареві, що єгоже. А ми й Боже кесарям у пельку сунемо, — на!
— Як ти це розумієш?
— Всіляко. От хоч би й мене exempli gratia [17] взяти. Все-таки я якась духовна особа, чоловік, значиться, Божий. А не забирають же всього від мене для моїх кесарів? В мого теперішнього кесаря (не показуючи пальцем на його) — двадцять сотнарів золота (дай йому, Боже, наперед більше), а в мене пальці з чобіт визирають.
Гетьман примружив одно око і, жартуючи, казав:
— Бо нехай ми духовна персона summa cum deligentia [18] не вправлялася в карто- і в костеметанію. Нехай би так часто і з пильністю, вартною ліпшої справи, не осушувала кубків, розструганів, чарок і всякої другої горлу угодної посуди, хай би з шинкарками, гарф'ярками і всякими другими жрекинями її милості богині Гедони жертв по-всякнощних їй не приносила, — от і не нарікала б тоді.
Розстрига, замість репліки, вишкірив свої рідкі зуби:
— Гарно сказане, їй-Богу, гарно, аж оскома пішла. І а куди мені до того! Куди! Сухо в жмені, а пусто в кишені, куди не йду, біду веду, горем поганяю.
— Пособлю ближньому у його горюванню, да не терзаються сили його.
— Котрі він жертвує для добра і слави його милості гетьмана Мазепи.
— Що нового?
— Багато...
— Primo? [19]
— Кочубей.
— Secundo? [20]
— Станіслав.
— Tertio? [21]
— Carolus rex... [22]
— Починай, вашець з Кочубея.
Архієрей відчинив уста, підняв брови, висунув очі з глибоких орбіт, але гетьман поклав нараз руку на плече:
«Гов!»
Архієрей перемінився в знак питання.
— Як звалася тая приваблива персона, з котрою преосвященність ваша, заки електор возглагодав двічі, спустила дав голендерські дукати?
Труп'яча головка всунулася в рамена і порскнула сміхом:
— Зузанна, милосте ваша, noli me tangere [23], Зузанна... Але звідки милість ваша навіть про таку нікчемну дрібницю знають?
— Гетьман Мазепа все знає. Затям собі, архієрею... А тепер ad rem! [24] Primo: Кочубей.
— Кочубей новий донос до царя післав.
— Певно?
— Як Бог на небі. Царевичеві цей донос доставив, а царевич батькові переслав.
— То недобре.
— І я так гадаю.
— Що робити?
— Клин клином вибивають.
— Себто?
— Післати лист до царя, що Кочубей інтригу між гетьманом і царем затіяв, маючи на гадці розбити їх дійствія воєнні совокупнії.