Вулиця Без світання
- Автор: Усиченко Юрій Іванович
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Вулиця Без світання». Краткое содержание книги:
Цінний документ вперто шукає іноземна розвідка. Працівники радянських органів безпеки довідуються про це. Перед ними поставлено завдання — не тільки знайти список зрадників батьківщини, але й піймати ворога, закинутого на нашу територію. Розпочинається запекла боротьба, сповнена різних несподіванок і небезпечних пригод, про які читач дізнається, прочитавши цю повість.
— Як же їм вдалося послати листівку?
— Це не складна річ, уночі зайшли в село і кинули в поштову скриньку… Взагалі, — Іваньо злегка затнувся, видно, йому неприємно було признаватися в цьому, — взагалі вони можуть з'являтися в населених пунктах тільки вночі — для операцій.
Павлюк без пояснень зрозумів, про які «операції» йде мова.
— Недавно, — він далі Іваньо, старший з «бойовки», Довгий, наважився зайти в село по гроші, які йому повинні були передати від мене, і мало не загинув. Його занадто добре знають. З цих трьох тільки Стецько легальний — він лісник, живе сам.
— Хай їм чорт усім, — похмуро сказав Павлюк. — Як же дістати тол? Вам їхати по нього не можна.
— Я вже й сам думав, — погодився Іваньо. — Священик — особа примітна. Моя поява у лісника може викликати небажані пересуди.
— Я теж не хочу наражати себе на зайвий риск, — сказав Павлюк. — Наскочиш на перевірку — і пропадеш нізащо.
Помовчав, подумав.
— Давайте пошлемо Дем'янка.
Іваньо насупився.
— Повторюю ще раз: у мене до нього немає довіри.
— Облиште, святий отче!
— А як він викаже і Довгого, і нас?
— Ну, це вже вибачайте. Він не виказав мене в найзручніший для цього момент, коли патруль був поруч. Навіщо ж йому виказувати тепер, коли він зв'язаний з нами по руках і ногах? Де логіка?
— І все-таки…
— Жодних «все-таки»! — відрізав Павлюк. — Пошлемо Дем'янка.
Пан-отець дістав чотки, задумливо почав перебирати їх. Розмірений рух пальців допомагав зосередитись.
— Ну, добре, — нарешті погодився він. — Але з Дем'янком треба послати ще одну людину — для взаємного контролю.
— Кого?
— Мою парафіянку.
— Ви наважуєтесь вплутувати в такі справи жінку? Даремно!
— Це молода дівчина з дуже релігійної сім'ї і сама глибоко релігійна. Виховувалась у католицькому пансіоні, де її батько викладав математику. Він помер у війну, дівчина живе з матір'ю, обидві акуратно відвідують храм.
— Думаєте, цього досить, щоб довіряти їй?
Іваньо відповів не зразу. Білі пальці, перебираючи чотки, ворушились на чорному сукні сутани.
— Треба зробити так, щоб їй можна було довіряти, — священик швидше висловлював уголос свої думки, ніж відповідав Павлюкові. — Треба зробити так, щоб вона завинила перед радянською владою, і тоді дівчина мимоволі стане її ворогом…
«Правильно, — подумав Павлюк. — Дивиться далеко вперед».
— Довгий і його товариші не варті й копійки, вони вже своє відспівали, — сказав далі Іваньо, а крім них… крім них, у мене немає нікого.
— Ви маєте рацію, святий отче, — згодився Павлюк. — Цілковиту рацію. Залучимо дівчисько, а вона знайде інших… Хтозна, будуть вони нам потрібні чи ні, а може, й будуть. Ви мене переконали, хай їде з Дем'янком… Де живе Стецько?
— Біля села Воля Берецька, за Бродами.
— До речі, молода парочка, що вирушила в ліс на прогулянку, ні в кого не викличе підозри… Тепер ще одне. Треба знайти пристановище для Дем'янка. Його старе місце мені не подобається — наче пастка. У вас немає на прикметі?
— Візьміть його до себе, — порадив священик.
— Ні, — різко заперечив Павлюк. — У таких справах я досвідченіший за вас, святий отче. Я Дем'янкові довіряю, але поки що знати зайве йому не потрібно.
Подумавши трохи, Іваньо сказав:
— Поселимо його в Багріїв.
— У кого?
— У тих парафіян, про яких я вам тільки що казав. У них є вільна кімната, і пані Михайлина якраз просила мене підшукати їй пожильця.
— Тим краще. Там надійно?
— Цілком.
— Здається, про все домовились? Ходімо швидше нагору, а то вогкість тут до кісток проймає.
Піднялися сходами, зачинили за собою двері, Дем'янко стояв у тій самій позі, в якій його залишив Іваньо.
— Набридло? — співчутливо спитав Павлюк. Звернувся із запитанням лише для того, щоб показати Іваньо свою симпатію до молодого чоловіка.
— Дарма, — байдуже відповів Дем'янко.
— Не удавайте з себе скромника… Зараз святий отець поведе вас на квартиру, де ви житимете.
Дем'янко мовчки кивнув.
— Йдіть не поруч із святим отцем, а позаду, кроків за десять, — повчав Павлюк. — Наздоженете, коли він зупиниться біля під'їзду. На добраніч.
— На добраніч, — відповів Іваньо.
Священик подивився у вікно-бійницю. Переконавшись, що все гаразд, прочинив двері і випустив Павлюка.
Повернувшись на свою квартиру, Павлюк передусім викликав Торкуна. Шинкар увійшов, лякливо озираючись. З кожним днем він усе більше боявся свого пожильця.