Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Малий маєток — клопіт малий, а великий — так і клопіт великий, — потвердив Чуйкевич.
— Про наші маєтки, — казала Кочубеїха, — люди казки розказують, а вони то й не такі вже великі, як вони собі гадають. У гетьмана куди більше гроша.
— На те він і гетьман, — перебив її муж. — Більший пан — кращий крам.
— Я в гетьманських економах не служив, — казав Чуйкевич, — але знаю, що гетьман щедрою рукою роздає свої гроші на церкви, на школи, на приюти та на всякі Богу вгодні, а людям корисні діла.
— Честь йому за це, — похвалив Кочубей, — а ти, козаче, гаразд робиш, що за гетьмана заступаєшся. На чиїм возі їдеш, того пісню співай.
— Це не гетьманський віз, а наш спільний, народний.
— Часто я це від вас, молодих, чую: від Орлика, Войнаровського й других, а мені воно бачиться, що всякий брат сам собі рад, от як воно. Всі ми люди грішні, го-го-го! Але мова мовиться, а діло зголодніло. Чомусь-то нас на вечерю не кличуть, жінко?
Кочубеїха вийшла в пекарню. Чути було, як шуміла шовками та саєтами, переходячи цілу низку покоїв. А покоїв тих було багато, й не яких-небудь. То не була вже давнього типу козацька домівка, зі сволоками тесаними, з лавами дубовими й віками малими, а новомодний двір, у якому й князеві не сором було б жити. Салі просторі, вікна великі, стіни або гарно розмальовані, або всякими паволоками криті, зеркала венецькі і німецькі, свічники бронзові або хрусталеві, печі кахлеві або фарфорові з гарними насадами, з усякими квітами та амурами. Будували цей двір майстри, з чужих країв спроваджені, й робітники що при них штуки будування та оздоблення вивчилися, і треба сказати, збудували гарно. Кочубей був гордий своїм новим двором й все щось нового вигадував, щоб його ще І розкішніше прибрати. Багато дечого було ще не викінченого, скрізь чулося той дух, яким заносить від нових домівок.
— Це бачиш, — звернувся до Чуйкевича, — гніздо для моєї Мотрі. Хто візьме її, візьме й цей двір з нею.
Мотря встала й вийшла.
— Обидилася... Химерна вона дуже або попаде на когось, хто уговкає її. Нема такого коня, щоб на нього не сів добрий козак, треба тільки знати, як.
— Донька вашої милості, панночка, умна й характерна, і як попадеться чоловік, любий її серцю, то вони заживуть у вашій Ковалівці, як у раю.
Кочубей глянув на Чуйкевича з-під своїх навислих бровів, ніби зизом, і спитав:
— Так ти гадаєш?
— Я певний того... — повторив Чуйкевич.
— Сідай, — сказав нараз Кочубей, — побалакаємо.
Чуйкевич сів неглибоко в фотель, лиш на краю, а руки поклав на колінах, злегка нагнувся в сторону генерального судді і слухав. Кчубей говорив:
— Не перший раз бачимося нині. Ти ще хлопцем був, а Мотря дитиною, як ми, себто я і Любов Федорівна, з твоїми батьками вас у своїх думках обручили. Бачить моє батьківське серце, що Мотря тобі не байдужа, тому-то й хочу тобі сказати, що ми не від того, щоб додержати нашого слова... Що ж ти на те? Мені треба знати, бо, певно, й до тебе доходили слухи, що із-за Мотрі в моїй хаті чимало турбот. Гадаю, чи не пора її віддавати, стане жінкою і відміниться. Що ж?
Чуйкевич встав і обняв Кочубея за коліна:
— Пане мій і добродію! Нічого кращого й ціннішого не могли ви мені сказати. Я козак, про кохання не вмію гарно говорити, й не такі гарні часи. Стоїмо під прапором Марса, а не Купідона. А все ж таки прохаю прийняти до вашого відома, що я почував би себе найщасливішим чоловіком на цілій нашій великій Україні, коли б Господь зв'язав мої Руки з ручками вашої доньки.
— Ну, то й гаразд! — гукнув Кочубей, встаючи з фотеля,
і вже хотів плескати в долоні, щоб покликати слуг та казати принести щонайстаршого масляча з пивниці, але Чуйкевич вхопив його за руки:
— Ради Бога, пане генеральний суддя, цитьте! Послухайте моїх слів до кінця і не полоште мойого щастя!
— Що такого?
— Як я це вспів дотепер зауважити, панночка Мотря — дівчина такої вдачі, що до неї треба здалеку заходити.
— Що значить — здалеку? Лучається надійний чоловік, батьки благословлять, і діло скінчене, — плетім вінок. Барвінку й рути чимало росте в моїх городах, а позолоти не підемо купувати, бо й правдивого золота досить знайдеться в Кочубеєвих скринях.
— Все воно правда, але ще більша правда, що силуваним коханням до щастя не дійдеш. Мотря добровільно мусить дати згоду, інакше нічого з того не вийде, я це вже знаю. І тому прошу вашої милості не поспішатися. Краще уважно та певно, ніж нагло та в пропасть.
Кочубей поправив свій злототканий цвітастий пояс, що постійно підсувався йому вгору, ніби хотів сховатися під пахи, і погладив вус.