Конан, варвар із Кімерії
- Автор: Говард Роберт Ирвинг
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: "Школа"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Конан, варвар із Кімерії». Краткое содержание книги:
Потім, невдовзі після завершення переговорів, аби не дати йому часу забути про неї, ми пошлемо до нього гінця, обвинуватимо розбійника в тому, що він викрав дівчину, і зажадаємо повернути її назад. Можливо, він уб’є гінця, проте мета буде досягнута — Конан гадатиме, що вона втекла від нас.
А потім ми пошлемо шпигуна в табір мунганів, я думаю, цю роль краще всього зіграє один із рибалок юетші, який заявить, що Октавія ховається на Ксапурі. Наскільки я знаю варвара, він негайно вирушить прямо на острів.
— Але ми не знаємо, чи піде він туди сам-один, — нагадав Джехунгір.
— Хіба чоловік бере з собою загін воїнів, коли йде на побачення з жаданою жінкою? — запитанням на запитання відповів Газнаві. — Упевнений, він прийде один. Але ми продумаємо й інші варіанти. Ми не чекатимемо його на острові, де нас самих можуть захопити, а засядемо в очеретах на болотистому острівці, за тисячу ярдів від Ксапура. Якщо він прийде з сильним загоном, ми відступимо і придумаємо якийсь інший фокус. Якщо ж він з’явиться один або з малим загоном, пастка спрацює. Будьте певні, він прийде, пригадавши чарівні усмішки вашої рабині та її багатообіцяючі погляди.
— Я ніколи не опущуся до такого приниження, — Октавія шаленіла від гніву й сорому. — Краще померти!
— Не помреш, моя неслухняна чарівнице, — сказав Джехунгір, — проте будеш піддана досить болючому й принизливому випробуванню.
Він ляснув у долоні, і Октавія покрилася мертвотною блідістю. На цей раз зайшов не кушит, а шеміт, м’язистий чоловік середнього зросту з короткою кучерявою чорною бородою.
— Для тебе є робота, Гілзане, — сказав Джехунгір. — Візьми цю дурепу й побався з нею трохи. Проте будь обережний і не зіпсуй її вроди.
З невиразним бурчанням шеміт схопив Октавію за руку, і при дотику його залізних пальців вся упертість тут же вилетіла з дочки барона. З відчайдушним криком вона вирвалася з лап шеміта й кинулася на коліна перед невблаганним володарем, благаючи його про милосердя.
Джехунгір жестом наказав розчарованому кату піти геть і мовив до радника:
— Якщо твій план завершиться успішно, я осиплю тебе золотом.
У передсвітанковому мороці пролунав незвичайний звук, порушивши первісну тишу, яка панувала над каламутними прибережними водами й болотами, порослими густим очеретом. Це кричав не сонний водяний птах і не дикий звір, — то був голос людини, що пробирається крізь густі, вище за людський зріст, очерети.
Коли б у цей час хтось виявився тут, він побачив би, що це була висока золотоволоса жінка. Її прекрасні форми ледве прикривала забруднена туніка. Октавія насправді втекла від своїх мучителів, і тепер, від згадки про мерзотне рабство, в її тілі дзвенів кожний нерв, життя в неволі було нестерпним. Перебування у Джехунгіра саме по собі було досить тяжким, але жорстокість володаря не обмежувалася приниженням — він знущався над нею винахідливо й методично, а тепер віддав її вельможі, чиє ім’я уособлювало мерзенність і невігластво всього Хаваризму.
По пружному тілу Октавії пробігали мурашки, коли вона згадувала про нього. Відчай примусив дівчину вибратися із замку Джелала Хана по мотузці, сплетеній із смужок розірваної тканини, і лише щасливий випадок привів її до прив’язаного коня. Вона скакала всю ніч, і світанок застав її та накульгуючого коня на болотистому березі моря. Тремтячи від огиди, від усвідомлення того, що її можуть повернути назад до Джелала Хана, вона безоглядно кинулася в трясовину, намагаючись відшукати надійний притулок від переслідувачів. Коли очерети сховали її з головою, а вода піднялася до стегон, вона побачила попереду неясні контури острова. Між берегом і островом була досить значна відстань, але дівчина не вагалася. Вона йшла вперед, поки вода не досягла грудей, а потім сильно відштовхнулася ногами й попливла зі швидкістю, що свідчила про незвичайну витривалість і силу.
Коли Октавія наблизилась до острова, то побачила, що гранітні скелі, схожі на вежі замку, підіймаються до неба прямо з води. Підпливши впритул до гігантських круч, вона не змогла знайти жодної заглибини, куди можна було б поставити ногу, не кажучи вже про те, аби вибратися нагору. Вона попливла далі, огинаючи скелі й відчуваючи, як важчають кінцівки від тривалого й виснажливого запливу, її руки, що обмацували гладке каміння, раптом знайшли, нарешті, виступ. Зітхнувши з глибоким полегшенням, вона вибралася з води і притислася до мертвого каменя — прекрасна біла богиня в неясному світлі далеких зірок.