Олекса Довбуш. Оповідання [Авірон; Довбуш; Берестечко; З давнини; Троє Нарис з галицького життя; Перед дверима;Так мусило бути; Потомок Довбушів; За Юріштаном]

Пискливий вислав Федя того вперед. Додав му двох теж до-обрих хлопців — Харобара із Шешорів та Маковея нашого, печеніжинського, шо його брат сидит у верху, знаєш?

А у Гедалії хасини відбуваються. ж идів поназ їздилоси повно!.. Та всі в дорогих катанашах із золотими ґудзиками, у слішних поєсах кованих! А на жінках та дівках жидівках золото, отих ланцухів, нашийників, ковтків, коралів, перел — ой га-га!..

Музика тнет, жиди танцуют. А кричут так, що на ціле місто чути!

Людей позіходилося дивитися — невидимо. Дітваки на маркани позлазили, на дахи. Таж таки й чудо!

А там, у товпі, й Федь із товаришами. Чекає, нім до міста увійдут опришки — аби не дати жидам розбігтиси.

Лиш шос нема й нема опришків. Посилає Федь то одного, то другого з товаришів подивитиси, ци не йдут — нема!.. Шо такого?.. А вже сонце понад захєд, скоро, скоро вже порозіходєси жиди по хатах.

А то Пинта по дорозі вступив до Мишина. А в Мишині орендар не жид, а гуцул Юр, свий хлопец. То він частував легінів горівков, та й вни си припізнили.

А Федя вже нетерп'єччя беретси. Посилає ще раз Маковея. Коли біжит Маковей — ідут. Тогди Федь чемно виступає наперед, здоймаєт кресаню, кланєєси. І таку бесіду мав Федь: «Я називаюси Федь Жолоб, із ватаги Пискливого. Зара будут суда усі наші хлопці, поверх сотці люда. То коли не хочіте, аби ми вас стинали — мечіт суда, у цесу тайстру усе, шо маєте найдорожчого». — «Ой-ой! Геву-улт!..» Зчінивси крик помеже жидами, рейвах!.. Але шо маєш чінити — треба давати!

Посипалиси до тайстри і ланцушки золоті, і перли, коралі, гроші!.. Уже й тайстра повна, і бесаги — а жиди все несут, несут… Оден спредь другого… Бо тот поніс, а цес не хоче… Ні, братау, — неси й ти, аби не я один ущербок мав!

Федь скінчив на подвір'ю — йшов до хати Гедалії. Велів собі скрині одчинити, усєкі пуздри. А там гроше-ей — і не зрахувати!

А тут уже опришки набігли. Марусєн і Гриць Кочераків впали до школи, де тоті гості жиди молилиси. Ік зачєли там стрілєти — уй-юй-юй! Зачєли кікати! А коло брами на варті Іван Торунтєків: ув обох руках по пістолетові та й крис на плечах. То йк зазорит єкий жид таку фігуру — та й назад!.. Сміху!..

Але шо ж… Таки Косів то є таки Косів. Місто, рахувати. Єк зчінивси галас на ціле місто, єк зачєли збігатиси люде, єк зачєласи бійка! Ті собі стрілєют, ті собі!.. Сімнацік душ опришків лєгло тогди, а решта відійшла до Пістині, забравши здобич і двох ранених із собов.

Пискливий аж зубами скриготит! Му ше си не вдавало так, аби го так били. Уводно, каже, шо треба пімститиси. «Най волохи надійдут, — бо їх не було ше, — підемо знова на Косів і розіб'ємо на друзки!»

У місті над Ключевом обнучювалиси — все чькали на волохів. Опришки усе казали Пискливому: «Ой давай, пане втамане, кікати! Бо то може восько наскочити».