Людина без властивостей. Том I

І Вальтер мав навіть талант це усвідомлювати. Хоч він, звичайно, як і будь-хто, любив вважати свої успіхи заслугою особистою, однак та його перевага, що кожен щасливий випадок так легко підносив його все вище й вище, щоразу викликала в нього тривогу й острах, як брак справжньої власної ваги, й причиною кожної переміни його діяльности й людських зв’язків ставала не тільки непостійність, а й глибока внутрішня боротьба, а також побоювання, що задля чистоти душевних помислів він не повинен затримуватися на одному місці, щоб не пустити коріння там, де лишень замріє оманливе пристановище. Його життєвий шлях був ланцюгом бурхливих пригод, які породжували героїчну боротьбу душі, і вона, впираючись половинчастості будь-якій, не підозрювала, що слугує так половинчастості власній. Бо поки він, як і подобає ґенію, страждав і змагався за моральність своїх духовних діянь, поки цілком віддавав себе своєму таланту, якого на щось велике не вистачало, доля, кружляючи колами, помалу привела його назад, до нуля. Нарешті він прийшов туди, де йому вже ніщо не заважало; тиха, непримітна служба на напівнауковій посаді, захищена від будь-якого бруду мистецького ринку, давала йому задосить незалежности й часу, щоб усю увагу зосередити на своєму внутрішньому поклику; Вальтер мав кохану, завдяки чому серце вже не діймали ніякі колючки, а будинок «на краю самотности», куди він переїхав з нею після одруження, був немовби створений для творчости. Та коли вже не лишилося нічого, що потрібно було долати, сталося несподіване: твори, що їх так довго обіцяла велич його помислів, не народжувались. Вальтер, здавалося, вже не міг працювати; він ховав і знищував; він щоранку чи пополудні, повернувшись додому, на кілька годин замикався, годинами прогулювавсь, не розгортаючи альбому для замальовок, але й ту дещицю, що з’являлася, він нікому не показував або знищував. На це він мав сотні всіляких причин. Але загалом погляди його в цей час почали зазнавати помітних змін. Він уже не заводив розмов про «сучасне мистецтво» й «мистецтво майбутнього» (уявлення про них у Клариси були пов’язані з Вальтером від її п’ятнадцятирічного віку), а підводив де-небудь риску — в музиці, приміром, після Баха, в літературі — після Штіфтера, в малярстві — після Енґра, й усе, що прийшло потім, оголошував примхливим, зіпсутим, утрируваним і занепадницьким; ба більше, він чимдалі запальніше стверджував, нібито в таку отруєну у своєму духовному корінні добу, як нинішня, чистий талант має від творчости взагалі утримуватись. Одначе він був нещирий, бо хоч вуста його й виносили такий суворий присуд, з його кімнати, щойно він замикався, чимраз частіше долинали звуки Ваґнера, тобто музики, яку в минулі роки він учив Кларису зневажати, бо це, мовляв, — типовий взірець по-міщанському примхливого, зіпсутого часу; але тепер він і сам не міг устояти перед цією музикою, як перед міцним, гарячим, п’янким трунком.