Звіяні Вітром (том 1)

- Які чарівні ластів’ята, мем,- галантно промовив Джералд, під’їхавши ближче до коляски Тарлтонів.- Але все одно не зрівнятись їм з їхньою матусею.

Місіс Тарлтон ледь насмішкувато повела золотаво-карими очима й прикусила нижню губу, що дівчата зрозуміли по-своєму і закричали, перебиваючи одна одну:

- Ма, перестань пускати бісики, а то розкажемо татові!

- Чи не повірите, містере ОТара, тільки де побачимо симпатичного кавалера, як от і ви, вона зразу його й відіб’є у нас!

Скарлет сміялася разом з усіма, але, як і завжди, панібратське ставлення тарлтонових дівчат до своєї матері неприємно вражало її. Вони поводилися з нею, ніби з ровесницею, наче вона теж була шістнадцятилітка. Для Скарлет навіть сама думка, що можна таким тоном звертатися до матері, здавалася блюзнірською. А проте… а проте було щось надзвичайно привабливе у стосунках цих дочок з матір’ю - вони ж таки обожнювали її, хоч і під’юджували, дражнили й брали на кпини. Ні, ради Бога,- поспішила запевнити себе Скарлет,- вона зовсім не хоче, щоб Еллен була схожа на місіс Тарлтон, але все-таки приємно було б отак побавитися з мамою. Відразу, однак, вона відчула якийсь сором: це ж наче неповага до Еллен! Скарлет знала, що до тих чотирьох голівок під солом’яними бриликами в колясці ніколи й близько не підступають такі бентежні думки, і, як і щоразу, коли завважувала свою відмінність від інших дівчат, їй стало незатишно й прикро.

Хоч яка від природи кмітлива, Скарлет не схильна була до аналізу, проте підсвідомо вона відчувала, що Тарлтоно- вим дівчатам, невгомонним, як лошиці, й запальним, як березневі кицьки, притаманна якась незвична цілісність натури, успадкована від предків. І батько, й мати їхня походили з Джорджії, власне, з північної частини штату, і лише одна генерація відділяла їх від піонерів цього краю. Вони були певні себе й свого місця в житті. Як і Вілкси, вони інстинктивно знали, чого прагнуть, хоча прагнення їхні були спрямовані в зовсім іншому напрямку, і їх ніколи не точили внутрішні суперечності, як то бувало зі Скарлет, у жилах якої стримана рафінована кров аристократки з надбережжя змішалася з кров’ю ірландця-хлібороба, приземленою і заповзятливою. Скарлет хотілося поважати й боготворити матір, як святу, але вона була й не від того, щоб часом розкуйовдити їй волосся або подражнити чимось, хоч і розуміла, що одне несумісне з другим. Такі самі суперечливі почуття озивалися в ній у товаристві хлопців, коли вона хотіла здаватись вихованою і витонченою панночкою, бувши водночас і пустотливим дівчиськом, в якого можна скрасти один-два поцілунки.