Моряк з «Дианы»
- Автор: Северов Петро
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ф. Гавриш
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Моряк з «Дианы»». Краткое содержание книги:
Цікавий і багатогранний життєвий шлях Головніна.
В багатьох країнах і морях побував відважний мандрівник, багато різних пригод зазнав він: ще юнаком брав участь у морських баталіях, бився з піратами поблизу берегів Іспанії, тщав на своєму кораблі з англійського полону…
Не можна без хвилювання читати, як підступно, по-розбійницьки, японські самураї захопили в полон Головніна та його супутників з екіпажу корабля «Диана», як мужньо переживали російські моряки роки свого полону…
Книга від початку й до кінця читається з непослабним інтересом. Разом з героями твору переживає їх успіхи та невдачі й читач.
— Чи не можна, шановний, ближче до справи?
Вислухавши перекладача, японці засміялись. Безстрасним, нудним тоном губернатор повторив:
— Отже, ім’я, по батькові, прізвище, місце й рік народження?
Виявляється, в його арсеналі були не тільки інструменти, розвішані на стіні. І допит був формою тортурів, розрахованою на тривале психічне напруження полоненого. П’ять і шість годин поспіль Головнін, Хлєбников і Мур відповідали на ті самі, тільки видозмінені запитання, пригадуючи, о якій саме годині «Диана» прибула в Капштадт, коли проходила екватор, які погоди зустрічали її біля Камчатки, скільки лишалося в запасі провізії й води.
— Кінець кінцем це ж, їй-богу, весело! — вигукнув Хлєбников, сміючись. — Перекажи, Олексію, начальникові, що я ладен так мило розмовляти з ним і завтра, і щодня… Я можу розказати йому, якого кольору очі були в моєї бабусі і які сорти варення вона любила. Нехай неодмінно додасть ці показання до справи…
Начальник нахмурився, потім сказав утомлено:
— Про бабусю ви розкажете наступного разу. Це, може, й цікаво. А поки що йдіть і чекайте виклику.
Хлєбников ще дужче розвеселився:
— От бачите, як просто було відкараскатися від цього павука. Тепер я постараюсь розповідати йому куди докладніше, ніж він питає… © http://kompas.co.ua
Дні минали за днями, але губернатор наче й забув про полонених. Кожного ранку до тісних їхніх комірок стукали караульні солдати. Звичайно вони приводили з собою кількох чиновників, які хотіли одержати від російських моряків що-небудь «на спомин»: пісню, написану по-російському, або малюнок, або відзив про місто Хакодате, або хоч підпис. Любителі рідкостей, ці надокучливі гості немов вели далі початий губернатором допит. Караульні солдати несподівано знайшли собі легкий заробіток: вони пускали до полонених тільки за плату, торгуючись, підвищуючи ціну, і коли вже якийсь чиновник входив до тюрми, моряки знали, що ні чемним, ні грубим відмовленням «гостя» не спекаєшся…
Важний чинуша, пітний і підсліпуватий, що, видно, дуже пишався своєю огрядністю — пухлою фізіономією й роздутим животом, Головніну особливо набрид. Він приніс щонайменше десяток віял і вимагав, щоб на всіх цих віялах капітан написав російські пісні власною рукою.
Спересердя Василь Михайлович вирвав із його руки одне віяло. Він написав: «Якщо будуть тут коли-небудь росіяни, не полонені, але озброєні, то вони повинні знати, що сімох з їхніх співвітчизників японці захопили обманом і підступом, ув’язнили в оцій тюрмі і тримали як злочинців без ніякої причини. Нещасні просять земляків своїх помститися віроломному народові гідним чином».
— Ось маєш, сита мордяко, — сказав Головнін, повертаючи віяло. — І постарайся якнайкраще зберегти це до зустрічі з росіянами.
Японець довго розглядав напис. Він показав його Олексієві, — той у такі години «прийому» звичайно дожидав у коридорі.
— Читай…
Олексій розвів руками:
— Не вмію…
— Капітан дуже лютує, — сказав японець ображено. — Дивно, чого він такий сердитий? Може, він і написав зовсім не те, про що я просив? Гей, вартовий, веди мене до інших росіян…
Прочинивши дубові гратчасті двері, за якими в темряві сидів на дощаному ліжку Хлєбников, солдат звелів:
— Виходь…
Штурман вийшов у вузький коридор. Японець подав йому віяло, показав на запис і на перекладача. Хлєбников відразу впізнав розгонистий почерк капітана. Обидва японці помітили, як здригнувся полонений.
— Читай…
— Та вам уже ж, напевно, читали? — спитав штурман, злякавшись за Головніна і не знаючи, чим пояснити його необережність. — Капітан розповідав вам, що написав?
— Розповідав, — підтвердив японець, — але я хочу, щоб цю російську пісню ти прочитав…
Ах, ось воно що: пісня! Виходить, Василь Михайлович не сподівався, що цей настирливий товстун надумає перевіряти його запис.
— Це сумна пісня, — сказав Хлєбников, згортаючи віяло. — Еге, сумна і правдива… Олексій не зможе її перекласти. Але коли-небудь, зустрівшись з росіянами, ти неодмінно покажи її, а вже вони зрозуміють…
Олексій довго говорив щось японцеві, і той, остаточно заспокоївшись, кинув караульному солдатові ще кілька монет.
Пильно стежачи за тим, як поводяться ув’язнені, японці найбільше дивувалися з їхнього капітана. Цей чоловік вигадав собі чудну розвагу: в’язав якісь вузлики. Він обережно витягав з манжети або з нашийної хустки нитку, зсукував її в долонях і зав’язував вузлик. Цих ниток з вузликами, які він дбайливо зберігав, поволі набиралося в нього все більше. Зосереджений, він подовгу сидів нерухомо, уважно розглядаючи свої нитки; губи його ворушились, він або усміхався, або хмурнів… Лікар, що час від часу оглядав полонених, занепокоєно хитав головою.