Кримінальне право України. Загальна частина.
- Автор: Вереша Роман Вікторович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Центр учбової літератури
- ISBN: 978-611-01-0312-1
- Жанр: право
Электронная книга - «Кримінальне право України. Загальна частина.». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на студентів, аспірантів, викладачів, наукових працівників, а також на всіх, хто цікавиться питаннями кримінального права.
Злочинами з формальним складом називають такі, що не включають суспільно небезпечні наслідки як обов’язкову ознаку об’єктивної сторони, а тому злочин вважається закінченим із моменту вчинення зазначеного у законі діяння. Наприклад, ч. 1 ст. 109 КК України встановлює відповідальність за дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, а також змову про вчинення таких дій. Цей злочин вважається закінченим із моменту вчинення дії, яка спрямована на досягнення такої мети, хоча б сама мета і не була досягнута.
Злочинами з матеріальним складом вважають такі, при конструюванні об’єктивної сторони яких законодавець як обов’язкову ознаку передбачає певні суспільно небезпечні наслідки. У таких складах об’єктивна сторона дістає свій повний розвиток тільки за умови настання зазначених наслідків, і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим.
У злочинах із матеріальним складом потрібно обов’язково встановлювати причинний зв’язок між самим діянням і суспільно небезпечними наслідками, що настали. Прикладом злочину з матеріальним складом є вбивство, яке вважається закінченим тільки з моменту смерті потерпілого (ст. 115 КК України). Сам по собі факт пострілу в потерпілого з метою її вбивства не утворює складу закінченого злочину, оскільки не настав передбачений законом наслідок — смерть іншої людини. Такі дії повинні кваліфікуватися лише як замах на вбивство (ст. 15 і 115 КК України).
Злочини з усіченим складом — це такі, в яких момент закінчення злочину самим законом переноситься на стадію готування або на стадію замаху. Наприклад, за ст. 129 КК України відповідальність за погрозу вбивством настає з моменту погрози, а розбій вважається закінченим злочином із моменту нападу з метою заволодіння чужим майном (ст. 187 КК України).
У кримінально-правовій літературі виділяються також формально-матеріальні склади злочинів. До цих складів С. Шапченко відносить злочини, момент закінчення яких пов’язаний як з часом вчинення діяння, так і з часом настання передбачених у відповідній нормі наслідків. Типовим прикладом, на його думку, є особливо кваліфікований склад зґвалтування (ч. 4 ст. 152 КК України). Вважаючи зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього одним юридичним складом злочину, С. Шапченко робить висновок, що це і є формально-матеріальний склад злочину: якщо в специфічну конструкцію особливо кваліфікованого складу зґвалтування входять особливо тяжкі наслідки, він розглядається як матеріальний; якщо ж ця конструкція особливо тяжких наслідків не містить — зґвалтування малолітньої чи малолітнього — цей склад розглядається як формальний.
До цього ж виду складів злочину віднесено й такі злочини, що вважаються закінченими як з моменту настання злочинного наслідку, так і з моменту вчинення замаху на його здійснення (наприклад, посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, — ст. 379 КК України).
Розділ VII ОБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ
§ 1. Поняття та значення об’єкта злочину
Об’єкт злочину — це те, на що посягає особа, яка вчиняє протиправне діяння, і чому може завдати або завдає шкоди.
У кримінально-правовій літературі традиційно визнається, що об’єктом будь-якого злочину є суспільні відносини, тобто відносини між людьми у процесі їх спільної діяльності чи спілкування, які охороняються нормами права. Така точка зору цілком відповідала панівній у радянський період концепції — визнання у соціальній сфері лише категорії публічного і не сприйняття категорії приватного.
Із суспільного й особистого життя людини і громадянина було виключено право приватної власності, без якого людина лишалася самостійності, зацікавленості та ініціативи, повністю підпадала під опіку держави. Культ держави був головним. Сфера особистих благ, прав і свобод людини і громадянина визнавалася малозначною і другорядною у загальній ієрархії прав суспільства. Щоправда, у Конституції колишнього Союзу РСР та конституціях республік проголошувалися широкі особисті права людини і громадянина, але на практиці це виглядало декларацією.
Недооцінка значення людини в соціальному житті, її особистості зумовлювала те, що навіть поняття «людина» підмінялося та деякою мірою продовжує підмінятися знеособленим поняттям «особа як сукупність суспільних відносин». Людина як самостійна і найвища цінність не може бути зведена до носія суспільних відносин. Вона має природне, невід’ємне і невідчужуване право на життя, здоров’я, честь і гідність. Стаття 1 Загальної декларації прав людини проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними в правах. Вони наділені розумом і совістю та повинні поводитися один щодо одного у дусі братерства». Держава має забезпечити охорону особистих благ, прав та свобод людини і громадянина.