Віннету ІІІ

Я повернувся до Гобліна:

— Чи далеко ще до місця, де дорога до долини відходить від річки?

— Ні, не більше ніж дві години, якщо я правильно все пригадую.

— Тоді їдьмо! Ми підемо по його сліду і все зрозуміємо. Якщо Патрік відразу поверне в долину, — значить, він поспішає добратися до скарбів; а якщо ж поїде прямо — то вирішив спочатку зустрітися з батьком. Зважаючи на його поведінку, будемо діяти і ми. Треба визнати, що вони провели тут трохи часу, бо він випереджає нас десь на годину. Через це, мабуть, краще трохи перепочити. Оскільки він не поспішає, то на це точно є причина. Якщо ми під’їдемо надто близько, він може нас зауважити.

— Ти все правильно кажеш, Чарлі, тож залишімося тут. Але не будемо такими ж необережними, як Патрік, і не залишимо коней пастися на відкритому місці. Сховаємо коней у заростях, а самі чимось підживимося. Особисто я ще від світанку нічого не їв.

Ми так і зробили. Але щойно ми сіли, як Гоблін раптом тихо скрикнув:

— Подивіться туди, у долину! Мені здалося, там щось блиснуло на сонці. Може, це наконечник списа.

— Це неможливо! — заперечив Сем. — Як можна з такої відстані помітити наконечник списа?

— Іноді можна, Семе, — втрутився я, — якщо око випадково гляне на потрібне місце, то цілком можна. Особливо якщо це команчі — у їхніх списів широкі залізні наконечники. А це означає…

І тут я замовк, бо теж помітив дивний відблиск над яром.

— Без сумніву, це індіанці. Слава Богу, ми встигли сховати коней. Якби ми поїхали далі, вони точно помітили б нас, адже сонце світило нам в очі.

Я дістав підзорну трубу і подивився на яр. Те, що я там побачив, викликало в мене тривогу.

— Подивися, Семе, — сказав я, простягаючи підзорну трубу Священному Вуху. — Їх там сотні півтори, не менше.

Сем глянув у підзорну трубу і передав її Бернардові.

— Подивіться й ви на цих червоношкірих, містере Маршалле. Ви колись мали справу з команчами?

— Ніколи. А ви впевнені, що це команчі?

— Так. Звичайно, в цих місцях можна зустріти й апачів, але в них зовсім інші зачіски. Зверніть також увагу на обличчя: вони розмальовані червоними і блакитними смугами. Це ознака того, що команчі відкопали сокиру війни. Тому вони до блиску відшліфували наконечники списів і набили сагайдаки отруйними стрілами, на які мені сьогодні зовсім не хочеться напоротися. Чарлі, — звернувся він до мене, — а якщо вони поїдуть у наш бік?

— Вони точно помітять нас.

— Якби тільки можна було зараз повернутися й забрати гілку, а також заховати всі наші сліди! Але це вже неможливо!

— Це не допоможе нам, Семе. Червоношкірі обов’язково побачать наші сліди біля річки, підуть за ними і знайдуть нас.

— Я знаю, але ми тим часом встигнемо втекти звідси.

— Твоя правда, так ми виграємо час. Спробуємо замести сліди коней на узліссі, не виходячи зі сховку.

Позаду мене стояла засохла тоненька ялинка. Я зрізав її під корінь і підтягнув за її допомогою зрізані гілки до себе, а потім потряс нею над відбитками кінських копит. Суха хвоя посипалася на землю і прикрила сліди. Тепер тільки дуже досвідчене око змогло би роздивитися їх.