Пробуджені фурії

Я побачив його неподалік протилежного берега — стримів десь із метра швидкоплинної води. Посилений нейрохімією зір показав мені Ядвігу й Ласло, захищених тими уламками, і каракурі, що повзали берегом, але начебто не дуже рвалися довіритися течії річки. Кілька з них перестрибнуло на корпус танка, та, здається, вони не могли як слід утриматися на ньому. Ядвіга стріляла в них з однієї руки, мало не навмання. Іншою рукою вона обхопила Ласло. На них обох видніла кров.

Відстань була десь під сто метрів — задалеко для ефективного обстрілу з осколкового бластера. Я забрів у річку аж по груди, але й тоді стріляти було годі. Течія мало не збивала мене з ніг.

— Кляте гадство…

Я відштовхнувся й незграбно поплив, рукою притиснувши «Роніна» до грудей. Течія одразу потягла мене вниз річкою.

— Трясця…

Вода була холоднюча, аж дух наглухо сперло, хоч як я намагався вдихнути, шкіра на обличчі й долонях заніміла. Течія здавалася живою істотою, що настирно смикала мене за ноги й плечі, поки я борсався проти неї. Важкий осколковий бластер і патронташ з ультравібраційними мінами затягували мене на глибину.

І їм це вдалося.

Я виборсався на поверхню, втягнув повітря наполовину з водою і знову пірнув.

Опануй себе, Ковачу.

Думай.

Опануй себе, трясця.

Я замолотив ногами, вирвався на поверхню й наповнив легені. Відшукав напрямок до руїни павучого танка, яка швидко віддалялася. Тоді дав себе затягнути, простягнув руки до дна й пошукав, за що вхопитися.

Шпичаки вчепилися. Ногами я теж уперся в дно, закріпився проти течій й поповз по дну.

На це пішло більше часу, ніж мені б хотілося.

В одних місцях камені, що я їх обирав, були або замалі, або не дуже міцно закріплені, і виривалися. В інших місцях чоботи не знаходили як упертися. Щоразу я програвав секунди й метри відстані та сунув назад. Раз я ледь не загубив бластера. Які б мій чохол не мав анаеробні покращення, мені все одно доводилося зринати по повітря раз на три чи чотири хвилини.

Але я впорався.

Я цілу вічність перебирав камені в колючому судомному холоді й намагався вкоренитися в річковому дні, аж коли нарешті став у воді по пояс, дохитався до берега й витягнув себе, хекаючи й трусячись, на берег. Якісь кілька митей я тільки те й міг, що стояти на колінах та кашляти.

Дедалі наростало гудіння машин.

Я зіпнувся на ноги, більш-менш нерухомо намагаючись утримувати осколковий бластер обома тремтячими руками. Зуби цокотіли так, ніби хтось провів струм крізь м’язи щелепи.

— Мікі.

Орр сидів на одному з жучків із власним довгоствольним «Роніном» у піднятій руці. Оголений до пояса, випускні отвори із правого боку грудей досі не повністю закриті після пострілу, жар колихав повітря навколо них. Обличчя замурзане залишками полімера-невидимця і чимось схожим на обвуглений пил. З ранок, що залишив на його грудях і лівій руці каракурі, повиступало трохи крові.

Він зупинив жучка й подивився так, ніби не вірив власним очам.

— Якого біса з тобою сталося? Скрізь тебе шукали.

— Я, я, я, кара, кара, ті кара…

Він кивнув.

— Про них подбали. Яда з Кі закінчують прибирати. Павуків теж обох винесли.

— А С-с-с-сильва?

Він відвів погляд.