День відбуття

Серце Диявола їм просто не сподобалося. Вони потупцювали біля округлої стіни, послухали шум, притулившись вухами до каменю, і заявили, що тут немає нічого особливого, щоб залишатися тут і проводити новорічну ніч. Де, мовляв, казкові сталактити, що звисають зі стелі? «Слава Богу! — подумав тоді Валерій. — Скоріше вийдемо звідси». Промайнула навіть надія, що вся ця крута команда, розчарувавшись у підземному царстві, забереться звідси і поїде банячити у якомусь шикарному ресторані, де за «зелені» сталактитів можуть наробити і з пінопласту, а він, відповідно, матиме змогу зустріти свято у колі сім’ї.

Але найбільше, як йому здалося, не подобалося тут Юлії. Вона навіть помітно нервувала. З її обличчя не сходив вираз якогось напруження. Валерій помітив, як мало вони спілкуються з Гайдукевичем. Очевидно, їй остогидла ця подорож, як і саме життя в його товаристві. Те, що вони не є гармонійною парою, кидалося у вічі. Напевно, спокушаючись на всі ці блага, вона уявляла подальше життя і своє місце в ньому дещо інакше. Що ж, за все потрібно платити.

Взагалі, компанія підібралася досить мовчазна. Найбільше спілкувалися між собою двоє молодих людей — Ринат та Олег, яким Валерій також безпомилково віддав роль слуг та охоронців. Часом вони щось обговорювали, а іноді навіть жартували.

На зворотному шляху ролі помінялися. Тепер поспішав Тализін, щиро сподіваючись, що це «сафарі» все ж таки закінчиться ще у старому році. Проте група рухалася повільно, час від часу хтось губився і гальмував при цьому весь рух. Нарешті бос запропонував сісти перекусити, і Валерій відчув, як тануть його надії на швидке повернення. Вони відверто нудилися. Їм не подобалося тут, але й вибиратися звідси вони не поспішали.

Тализін розчаровано присів на землю, притулившись спиною до скелі. «Туристи» стягували зі спин невеличкі рюкзачки і готували міні-бенкет. Тільки тут Валерій помітив, що група зменшилася. Зараз у невеличкій кам’яній залі товклося лише четверо, рахуючи і його самого. Не вистачало того крутого охоронця та дрібного вусатого чоловічка, якого ще Сергій охрестив Чмуриком.

— А де ще двоє? — Валерій стурбовано глянув на Гайдукевича.

— Хто? А… Олег, а де Ринат? А Григорій?

Той, до кого було звернуте запитання, ліниво повернув голову і відповів:

— А Ринат туди убік відійшов.

— А Григорій?

— Так на підході стоїть, пильнує, — сказав Олег. — Ну, щоб Ринат не загубився. Ринат учора шпротів об’ївся. Я йому казав, бовдуру, щоб стримався, а він, самі знаєте, як до них дорветься… Не перший раз уже, ще й під коньяк…

— Який коньяк?! — Валерій стривожився не на жарт. — Ви що, не розумієте, що тут варто відійти на кілька десятків метрів — і шукай вітра в полі?

Він скочив на ноги.

— Валерію Павловичу, — поблажливо промовив Гайдукевич. — Ну, ви нас уже зовсім за недалеких тримаєте. Дивіться — он, від рюкзака жилка тягнеться. Як відійшли — так і повернуться. Ну хто винен, що аварія сталася? З кожним може трапитися…