Клуб невиправних оптимістів

Я все йшов безкінечним темним коридором, намагаючись відшукати Сесіль. Відчиняв кожні двері. Лікарняні палати безмовно порожнювали. У деяких стіни були замазані слідами крові. Верески пронизливого болю слідували за мною цим безлюдним лабіринтом коридорів та сходів і стихали, щойно я завмирав, щоб розчути, звідкіля вони. Мене душив нелюдський сморід. Я жахнувся від того, що мої руки були вщент замазані лайном. Зненацька якийсь очманілий чоловік пройшов упритул до мене. І навіть не помітив. Його руку вирвало мало не до шиї. Сесіль кричала, кликала мене. А я не міг її знайти. У глибині коридора я помітив зелене світло аварійного виходу. Я кинувся туди в пошуках порятунку. Що ближче я підбігав, то далі віддалялося тьмяне світло. Я чув поклики Сесіль. Я більше на них не зважав. Нарешті я добіг до жаданих дверей. Штовхнув їх із надією на спасіння. Раптом чиясь дужа рука схопила мене за плече й затрясла. Я підскочив і миттю отямився, ще злегка онімілий від сну. Молодий лікар роздивлявся мене зі зведеними бровами.

— Мосьє, мосьє… Вашу подругу врятували. Поки що.

— Що сталося?

— Вона прийняла достатньо препаратів, щоб приспати слона. Ми промили їй шлунок. Далі буде видно.

— Є якісь ускладнення?

— Її стан якнайліпший.

— До неї можна?

— Ні. Вона спить. Приходьте завтра.

— Я звідси не піду, допоки не побачу її!

Лікар безнадійно зітхнув, чим дав зрозуміти, що я переведений до категорії діставак. Він повернувся й мовчки пішов. Згодом притримав стулку дверей, щоб я теж зміг зайти. У палаті Сесіль лежало ще п’ятеро хворих. На сусідньому ліжку борсалася й марила якась літня жінка. Рівномірне дихання, спокійне обличчя — Сесіль спала, із голкою крапельниці в правій руці.