Загибель Уранії [второе издание]

Тессі народилася через шість років після того, як Ріттер Лайн наклав на себе руки. Здавалося б, матері час було й схаменутись. Але навіть поява доньки не вивела її зі стану самозаглиблення, холодної байдужості до сім'ї. Скільки Тессі пам'ятає, з нею няньчився лише батько і «татусь Кольрідж», а мати з'являлася вряди-годи — спокійна, нестерпно справедлива і… далека-далека.

Тессі відчувала цю байдужість, протестувала проти неї буйним бешкетом, навмисним непослухом — часом просто-таки ненавиділа матір… І все одно любила її, гірко, безнадійно.

А згодом спіткало лихо. Одного разу — саме коли почались випробування першого атомного двигуна — зіпсувався захисний механізм ядерного реактора. Колосальна енергія вийшла з-під контролю і вже рвалась назовні, щоб знищити, стерти на порох усе довкола; лише кілька секунд мав у своєму розпорядженні той, хто ризикнув би скинути в реактор гальмівні кадмієві стрижні вручну. І Фрей Торн встигла це зробити.

Її пронизало радіоактивне випромінювання такої потужності, що про порятунок не було й мови. Променева хвороба — найстрашніше з того, що приніс людству розвиток науки, — своїх жертв не відпускає.

Це був найжахливіший період у житті Тессі. Хвора вмирала повільно, страшно. Але саме тоді й прийшла до дівчинки несподівана радість. Тессі знайшла, нарешті, справжню матір — люблячу, ніжну.

Немов бажаючи сплатити борг перед чоловіком і дочкою, Фрей Торн підтримувала сім'ю в найтяжчий час. Не її заспокоювали, а вона втішала всіх; сміялася, коли усяк інший кричав би з болю; напівжартівливо дорікала собі за надмірне захоплення наукою і присягалася стати після одужання зовсім-зовсім іншою…

Ні, не судилося їй стати іншою… Хвороба перемагала — підгризала, руйнувала весь організм. Наближався кінець.

Одного разу мати попросила лікарів вийти і простягла руку до дочки:

— Тессі… сядь поруч. Я незабаром помру. Ти ще маленька, моя крихітко, але тільки на тебе моя надія… Врятуй батька, бо він сам не свій… Я дуже, дуже завинила перед ним; якби у мене було друге життя, віддала б його, щоб спокутувати свою провину… Але тепер пізно… Он там, у шухлядці, ти знайдеш папери — вони розкриють тобі все. Прочитаєш їх, коли підростеш… Тільки не суди мене надто суворо. Я весь час намагалася перемогти себе… і не змогла… Ще одне, моя квітонько: ні в якому разі не будь фізиком! Коли б я могла сподіватися, що ти станеш лікарем і знайдеш ліки проти променевої хвороби, я померла б спокійно…

Це були її останні слова. Тієї ж ночі вона випила отруту, яку приготувала ще тоді, коли переконалась у безнадійності свого стану.

— Бідна, бідна мамуся… — шепоче Тессі.

Хто б міг припустити, що «пустунка Тессі» і стала пустункою саме тому, що груди їй не вгаваючи пекло горе?! Після смерті дружини Торн зовсім занепав духом. Цілими годинами він сидів нерухомо, утопивши погляд у стіну, ні на що не зважаючи. Тессі втішала його, як уміла, — нічого не допомагало. І тоді вона інтуїтивно обрала інший шлях: немов усе забулося, виспівувала та насвистувала; ставала до бійки з хлопцями і щоразу поверталася додому з роз'юшеним носом; вимагала від батька встрявати у всякі її дрібні справи; не давала йому спокою скигленням з приводу задач, які нібито ніяк не розв'яже, ходила замурзана й обдерта, щоб підкреслити батькову неуважність до неї.