Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
Сонце грало між листям, мережачи невеличкий гурт людей трьох поколінь, що спокійно сиділи під грушею, яка вже давно не родила.
Зморшкувате обличчя старого Джоліона взялося червоними плямами — так завжди червоніють на сонці обличчя старих людей. Він узяв Джоллі за руку, хлопець виліз йому на коліна; а маленька Голлі, заворожена цим видовищем, підступила ближче; почулося ритмічне шкрябання — то чухався пес Балтазар.
Раптом місіс Джоліон встала й швидкою ходою попрямувала до будинку. За хвилину чоловік промимрив якесь вибачення й подався слідом за нею. Старий Джоліон залишився сам з онуками.
І природа з властивою їй тонкою іронією вчинила переворот у почуттях старого Джоліона, застосувавши до його серця свій закон циклічного розвитку. І та ніжність до дітей, та гаряча любов до нового життя, що колись примусила його кинути сина й піти за Джун, тепер спонукала його кинути Джун і піти за цими малятами. Молодість і досі горіла невгасимим пломенем у його грудях, і до молодості його вабило, до пухкеньких рученят-ноженят, таких необережних, що їх треба безнастанно оберігати, до пухкеньких личок, таких наївно-поважних або веселих, до дзвінких голосів і заливистого радісного сміху, до пальчиків, що настійливо тебе сіпають, до дитячого тіла, що тулиться до твоїх ніг, до всього, що є молоде, молоде і ще раз молоде. І очі його потеплішали, потеплішав голос, і худі, помережані жилами руки, і серце його теж потеплішало. І для цих малят він одразу став розрадою, безпечним захистком, де можна і побалакати, і посміятися, і погратися; і ось уже плетене крісло, де сидів старий Джоліон, почало, як сонце, випромінювати щиру радість трьох сердець.
Та не так почувався молодий Джоліон, що пішов за дружиною в її кімнату.
Він знайшов її в кріслі перед дзеркалом; вона сиділа, затуливши руками обличчя.
Плечі її здригалися від ридань. Її звичка мучити себе завжди була для нього незбагненною. Йому вже сотні разів доводилось бачити такі напади горя; диво дивне, як він усе те витерпів,— йому ніколи не вірилося, що це тільки хвилинні напади і що остання година їхнього спільного життя ще не настала.
Вночі вона обніме його за шию і скаже; «Ох, як я тебе мучу, Джо!»— так бувало вже сотні разів.
Молодий Джоліон простягнув руку й нишком сховав у кишеню футляр із бритвою.
«Залишатись не можна,— подумав він,— треба йти в садок!» Не промовивши ані слова, він вийшов з кімнати й повернувся під грушу.
Маленька Голлі сиділа в старого Джоліона на коліні; вона заволоділа його годинником; Джоллі, весь червоний, силкувався показати, що він уміє стояти на голові. Пес Балтазар умостився біля самого столу і невідривно дивився на пиріг.
Молодого Джоліона охопило злостиве бажання порушити цей радісний настрій.
Навіщо батько прийшов сюди і стурбував його дружину? З'явитися несподівано через стільки років! Він повинен був сам зрозуміти; повинен був їх попередити; та хіба Форсайтові спаде коли на думку, що його поведінка може кого-небудь уразити! І молодий Джоліон несправедливо осудив батька.
Він різко озвався до дітей і звелів їм іти в дім пити чай. Дуже здивовані — батько ніколи не розмовляв з ними так різко — вони пішли, побравшись за руки, а маленька Голлі раз по раз озиралася.
Молодий Джоліон налив у чашки чаю.
— Сьогодні дружина трохи нездужає,— мовив він, чудово розуміючи, що батько збагнув причину тієї раптової втечі, і майже ненавидячи старого за те, що той сидить такий спокійний.
— У тебе гарний будиночок,— сказав старий Джоліон, пильно дивлячись на сина.— Ти, певно, його орендуєш?
Молодий Джоліон ствердно кивнув головою.
— Мені не подобається цей район,— сказав старий Джоліон.— Надто тут убого.
Молодий Джоліон відповів:
— Так, тут у нас дуже вбого.
Запала мовчанка, яку порушував тільки пес Балтазар, що чухав собі спину.
Старий Джоліон мовив просто:
— Мабуть, Джо, не треба було мені приходити, але я такий самотній!
Замість відповіді молодий Джоліон устав і поклав руку на плече батькові.
В сусідньому будинку хтось безперестану бренькав на розладнаному фортепіано «La donna è mobile»[4] садок огорнула тінь, сонце тепер сягало тільки найдальшого кінця муру, на якому вигрівалася кішка, її жовті очі сонно втупились у пса Балтазара. З далини чулося дрімотне гудіння вуличного руху, повита плющем огорожа садка заступала все, крім неба, будинку й груші, вершечок якої і досі золотило сонце.
4
«Серце жіноче до зрад охоче» (іт.).