Україна у революційну добу. Рік 1918

Ситуація вимагала від Ради народних міністрів рішучих дій. Однак керівництво УНР розгубилося, не спромоглося прийняти бодай якогось рішення. Воно не зважилося ні на переговори з німцями, ні на відкриту боротьбу проти окупантів. У діях керівників УНР не було чіткості і послідовності. Адже в той час як Центральна Рада заявляла протести окупаційному командуванню, український уряд дав згоду на роззброєння своїх військових частин, що знаходилися на околицях Києва. Активну допомогу в проведенні цієї акції німцям надавали Січові стрільці[384].

Уже в розпал подій, 26 квітня командуючий Київської групи армій отримав і офіційний дозвіл німецького імператора на проведення державного перевороту в Україні. В ніч з 26 на 27 квітня німці роззброїли радикально налаштовану дивізію синьожупанників, сформовану свого часу в Німеччині з колишніх українських військовополонених. Паралельно з обшуком у приміщенні Центральної Ради і арештом ряду міністрів 28 квітня німецькі генерали дали згоду П.Скоропадському озброїти своїх прихильників.

Втім, на той момент ситуація була взята під абсолютний контроль окупантами. Тому П.Скоропадський змушений був пізніше констатувати: „28-го квітня мені нічого не доводилося робити, все уже було готове”[385]. Та й ночі на 29 та 30 квітня генерал спокійно проспав, просинаючись пізніше зазвичай і навіть згодом не з’ясувавши як слід, якими силами, коли займались стратегічні пункти Києва[386]. Довелося виправдовуватись, що з часом „просто призабув деталі, подробиці „дрібних сутичок”.

Можна, звісно, дивуватися надзвичайному спокою і здатності самовладання генерала, виявлених у екстремальних умовах. А можна припустити, що П.Скоропадський від самого початку, як ніхто інший, знав свою справжню роль у перевороті, розумів, що від нього мало що залежить (зважаючи на сили, яких явно бракувало), а тому терпляче чекав фіналу.

Що ж до головних подій ключового дня 28 квітня, то вони описані П.Скоропадським детально — доки силовими методами (однак з мемуарів не дуже ясно, хто їх насправді здійснював) блокувались установи, він міг кілька годин провести у роздумах біля пам’ятника Святому Володимиру[387], потім тривалий час говорити з архієпископом Никодимом[388] тощо.

З погляду вищевикладеного не можна пристати до фабули розвитку подій, запропонованої О.Отт-Скоропадською та П.Гай-Нижником. На їх переконання, плани державного перевороту визріли у П.Скоропадського самостійно і здійснював він їх самотужки. „Німецьке командування, як тільки дізналося про наміри генерала Скоропадського, розпочало з ним переговори і оголосило йому про свій нейтралітет з цього приводу”, — наполягають автори[389].

Таку позицію намагається аргументувати власними міркуваннями Г.Папакін. На його думку, „німці не стільки допомагали Павлу Скоропадському, скільки дотримувалися поблажливого нейтралітету, а іноді діяли просто провокативно, як під час свого вторгнення до приміщення Центральної Ради 28 квітня, напередодні перевороту або брутального розгону Січових стрільців 30 квітня, вже після нього. Німецькі військовики пам’ятали генерала Скоропадського по фронту і не дуже довіряли йому. У випадку, коли б він не зміг протягом 29 квітня зайняти всі важливі об’єкти Києва або ж зустрів хоч якийсь серйозний опір, німецька адміністрація відмовилася б від попередніх домовленостей. Тоді б сам Скоропадський почув від генерала В.Гренера історичну фразу: „занадто пізно”. За таких обставин за планами війкового командування мала бути введена комендантська година і безпосереднє правління окупаційної армії”[390].

На жаль, досвідчений дослідник-архівіст не підтверджує висловленого жодним посиланням на реальний факт чи документ. Мабуть, за всіх бажань цього зробити взагалі не можна — такі документи не могли народитися, оскільки австро-німецька сторона заявляла про „нейтралітет” „про людське око”, як дипломатичне прикриття своєї справжньої ролі в подіях — натхненника, організатора і основної, вирішальної сили державного перевороту.

Можна зрозуміти й П.Скоропадського, який пізніше з очевидною виправдувальною метою дуже обережно згадував про „офіційний нейтралітет” окупантів — він вповні прикметно, зокрема, зауважував: „як я чув, ця нейтральність, звичайно, була скоріше на нашу користь”[391]. Коли ж вчитуєшся в мемуари генерала, важко зрозуміти, що він взагалі конкретно (окрім отримування інформації та розмов) робив у критичні години державного перевороту. Створюється враження, що, принаймні, він сам безпосередньо взагалі нічим не керував, не впливав на події події.

Навіть акт обрання П.Скоропадського гетьманом пройшов за його присутності лише на самій останній стадії (коли все було готове) в усякому разі без втручання у процес вирішення питання хліборобами-власниками[392], якими, вочевидь, диригувала інша сила. І цією силою були окупанти.