В недiлю рано зiлля копала
- Автор: Кобилянська Ольга Юліанівна
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «В недiлю рано зiлля копала». Краткое содержание книги:
Трагічна історія зрадливого кохання, пристрасті, неординарні, сильні, харизматичні характери в повісті Ольги Кобилянської більш об’ємні. Авторка розвинула сюжет додавши паралельно, не менш трагічну долю циганки Маври – мати Гриця. Тема кохання, зради, набула глибшого, філософського звучання і узагальнення.
— Легко тобі сміятися, — каже вона і дивиться йому в очі, вижидаючи.
— Легко, — каже він весело, — де вже не легко, коли Туркиня коло мене, а прийде час, будуть і старости. Сеї осені певно що будуть. Оця зима була така довга та тяжка, я стільки за тобою натужився, а тепер же самим пишним літом ще і «матерів» лякатися? Зо мною ти не бійся нічого.
І кажучи сі слова гордо й певно, голубить її з непогамованою палкістю.
— То дуже любиш? — питає вона і старається очима збагнути глибінь тої любові з його очей, в котрих свою душу згубила.
— Нікого ще так щиро не любив, як тебе. Казав вже тобі. Тебе одну на світі. Коби знала ти, Туркине...
— А коби ти знав, — перебиває вона поважно, підсуваючи високо свої чорні брови, і чомусь сказала ними більше, як попередніми словами.
— Ти не знаєш, що в мене за серце, — впевняє він знов і приголублює її наново до себе.
— А я — Грицю... а я — о боже!.. — і не доказала.
— Люби, зозуле, люби, — молить він, — а я на руках занесу тебе до твоєї хати.
Нараз вона підіймає свою заквітчану голову і, мов вернула на хвилину з другого світу, незвичайно споважнівши, питає:
— А як перестанеш любити?
— Туркине, моя зоре... хіба ж я се годен? Чому ти отак смутно питаєш?
— Бо, може, за мною ще й свиснеш, як перестанеш любити? — відказала. — А я, Грицю, а я, — каже вона, і раптом шукає охорони від чогось на його грудях, — я... — і, не доказавши, замовкла, мов душу свою віддала.
— Посвистував я, Туркине, — оправдується він поважно, — посвистував я, щоправда, і не за одною, але тебе полюбив я так щиро, що скорше поглузуєш ти з мене, як прийде багатший, ніж я з тебе. Чи не так, Тетянко? Іваниху Дубиху широко-далеко за багачку знають, а я — Гриць. Тільки і його багатства, що кінь та щире серце. — І, сказавши се, поцілував і притиснув її наново так щиро і палко до себе, що в тім вона вже вмовкла...
— Іноді зимою, — почала відтак вона по якійсь хвилині, — заким ти перед нашою хатою станув, я мов з тягарем на душі ходила, все молилася, щоб його господь відвернув від мене, а тим часом ти сам станув перед мене, Грицю! — додала і обняла його шию. — І від тої днини, від тої години я вже не годна була тебе забути...
— А мене туга погнала, — об'яснив весело. — Видержки не мав, осідлав коня і пігнав до тебе. «Що буде, то буде, — думав. — Нехай хоч побачу, нехай хоч погляну на ті очі, брови, що душу украли, серце упоїли, спокій відібрали, а самі сховалися».
— А мати допитувалася опісля, — почала вона знов, — хто ти такий, відки тебе знаю. А коли я мовчала, вона і собі замовкла, додаючи лиш оце слово: «Уважай, Тетяно». Боюся я своєї матері, Грицю, як вона мовчить, та проте і не годна була забути тебе. Крізь сон бачила на чорнім коні, крізь сон я тужила. Вднину тугу працею укривала, а безсонними ночами спогадами годувала. Інакше не могла. Так зиму пережила...
— Хоч би і раз, хоч би і два був би я завернув до тебе, Туркине, — обізвався він, — та саме горда твоя мати з хати відіпхнула, але тепер не забудь за мене. Не забудь любити, а побачиш згодом, вийде все на наше.
— Я не забула. От, чи не прибула? — питає і підсуває допитливо чорні свої брови.
— Спасибі, дівчино, моя пишна квітко, люби лише вірно і жди до осені.
— А ти? — питає вона і тоне всею душею, своїми очима в його гарних очах. — Чи прийдеш? Не забудеш? Другу не полюбиш?
Він обіймає її.
— Тебе одну я люблю. На весь світ одну. В неділю прийду знов, буду тебе ждати. Вийди тут ось лісом, зацвіти в нім квіткою, я буду тут.
— Все лісом? — питає вона, вагаючись пристати на те, і роздумує...
— Все лісом.
— А може, ні, — каже вона нараз бистро і, трутивши його від себе, відвертається живо.
— Туркине!
Вона не слухає — йде.
— Туркине!.. біжиш до свої матері?
— Біжу.
— Ов-ва!
Вона не обзивається, іде.
Він погнав за нею.
— Тетянко! — благає, — бач, вже й загнівалася. Вже скінчила любити? А я так довго ждав... застріль мене, щоб не тужив більше за тобою... буде тобі легше...
Вона оглянулася і стала. Через хвилю мовчить і морщить брови.
Він пожирає її очима, відтак тягне її мовчки востаннє на прощання до своїх грудей. Мовчки тоне вона в його любові і словом не опирається...
— Прийдеш знов? — шепче він пристрасно, благаючи, і всю душу вкладає в оце одно слово.
— Прийду.
— Пам'ятай!
Коли опинився знов коло свого коня, не міг здержатися, щоб не обізватися ще хоч раз до неї.
— Лю-биш? — погнав його голос допитливо пустим лісом їй навздогін і жде...
З-помІж струнких високих смерек, здавалося, а заразом ніби на противній скелі, через яр, відбилося ясним відгомоном... «Любиш?»