Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– То не проста рiч, Самiйле, – щастя побачити наяву. Щастя однiєї людини легше уявити, бо воно невеличке, куценьке i навiть часто злодiйкувате, – не може рiвно i весело подивитися в очi iншим людям… Всенародне щастя першим Ленiн побачив, вiн бiля його колиски стояв. От цю тему – ленiнське передбачення – i треба роз'яснити на наступних комсомольських зборах.
– Ви нам допоможете, Свириде Яковлевичу? Це ж, знаєте, яка тема! Це все одно, що стати на круту гору i першим угледiти сонце. Допоможете? – Довiрливо дивляться яснi, ще неотвердiлi очi.
– Постараюсь. Молодi якнайбiльше треба зiбрати. Заходь до мене завтра увечерi – помiркуємо разом.
– В сiльраду?
– В сiльраду. I про життя фрунзiвцiв згадаєш. Вони ж з Володимиром Iллiчем в тисяча дев'ятсот двадцять першому роцi стрiчалися…
Прояснювалося. На небi заворушилася райдуга й крутою легкою дорогою звелася над землею; в її надiйному сяйвi помолодiли, покращали i вище пiднялися поля.
Змiна настрою природи порадувала Свирида Яковлевича: в якiйсь мiрi це було зв'язано з його мрiями, сподiваннями завтрашнього дня. Зарошений, неквапний, вiн пильно йшов з одного поля на друге, читаючи вдумливими очима нелегку книгу людських сподiвань i нестаткiв. Не вперше читає її. Познайомився з нею в дитинствi, коли його ще гонка, невидублена шкiра, як папiр, лопалась вiд батогiв ланового… Роки давно розмили тiнi минулого свавiлля, розметали по всiх смiтниках панiв i паненят, тiльки не змогли викорчувати окоренiлих злиднiв.
Мiрошниченко чим мiг допомагав бiднотi. Ставши головою сiльради, вiн вижив iз комiтету сiльської взаємодопомоги куркульських поплiчникiв, i зерно для посiву, очищене й 'протруєне, сiялося в незаможницькi ниви. Робив своє корисне дiло i прокатний пункт, i сiльськогосподарське кредитове товариство. Але всього цього було замало. I тому Свирид Яковлевич гак тепер радiв i турбувався про органiзацiю созу. Куркульня пiдняла проти созiвцiв свою силу й всю темну накип вiдсталостi I навiть Бондаревi було важко справитися з наляканою, приголомшеною рiзними поголосками дружиною.
Через шлях, на полi Iвана Тимофiйовича, також стояв полукiпок i п'ятнадцятка. Бiля них пастушки почали розкладати вогонь.
«Ще, гляди, пiдпалять снопи, – ворухнулася думка. – Треба подивитися, хто там вовтузиться» .
Нерадiсна догадка отвердiла, коли побачив бiля снопiв дiтей куркулiв. Вони неохоче перенесли багаття на iнше поле. Свирид Яковлевич дбайливо поправив обсмиканi худобою снопи, нахмурився: пригадав куркульську змову.
Вузькою польовою дорогою, що звивалася помiж стернями, їхав порожняком на Данькових волах Дмитро Горицвiт. За колесами, пiдпливаючи водою, котилися свiжi смужки колiї, в них неохоче запливали пасма неба. Побачивши Свирида Яковлевича й Самiйла, Дмитро скочив iз воза, пiдiйшов до них. Мокрi плечi парубка курилися легким димком.
– Куди, хлопче?
– По снопи.
– Багато в тебе?
– Полукiпок залишився.
– Може, i цi прихопиш? – показав Свирид Яковлевич на поле Бондаря.
– Чи це не Iвана Тимофiйовича? – здогадався Дмитро.
– А тобi страшнувато?
– Авжеж. Зразу ж шкiра затрусилася. Справдi, пiдмога потрiбна?
– Потрiбна.
Дмитро дiловито пiдiйшов до волiв. Вiз пiдкотився до полукiпка.
– Накладай, Самiйле.
– О, який ти проворний.
– Бiля миски, – покосився Дмитро: вiн завжди нiяковiв, коли його починали хвалити. Якесь пiдсвiдоме почуття жило: усе те, що вiн зараз робить, нiщо з тим, що має зробити.
Снопи обережно влягалися на вiз. Пастушки, покинувши багаття, пурхнули табунцем на поле Iвана Тимофiйовича.
– Накладають! – вирвався здивований вигук.
– Яке вiн має право на чужi воли грузити?
– Ну, то ж Горицвiт!
– Бiльш йому дядько Якiв дулю дасть, а не воли, – висунувся наперед низькорослий, широкогрудий Явдоким, синок Данила Заятчука. – Хлюст який! – притишив голос, щоб не почув Дмитро.
– Тепер, парубче, тобi повiк не бачити Данькових волiв, – поклав важку руку Свирид Яковлевич на плече Дмитра.
– А що вiн менi зробить? Коли родимець не вхопить, полається, полається та без моїх рук навряд чи обiйдеться: хто йому столярську роботу поробить?
– Ну, спасибi, Дмитре. Не просив би тебе, так боюсь, щоб цей виводок не спалив добра Бондарю. Це теж може отуманити созiвцiв.
– Не так созiвцiв, як їхнiх жiнок.
– Вiрно. Приходь увечерi до сiльради: буде нарада з середняками.