Мене називають Червоний

Плач Шекюре стих. Я відклав книгу про смерть, одяг ще одну вовняну сорочку, шаровари, підбиті заячим хутром, аби гріло поперек, обмотався кушаком із товстої сукнини й вийшов з дому. Біля входу зустрів Шевкета.

— Діду, ти куди?

— На похорон. Ти йди додому.

Я простував вулицями, заметеними снігом, повз місця пожеж та вбогих трухлявих будинків, які ось-ось рухнуть. Моя дорога пролягала до фортечної стіни через махаллє на околиці міста. Я минав поля й городи, лимарні та кузні, крамниці, де торгували збруєю, колесами, залізним причандаллям до візків. Ішов довго своєю старечою обережною ходою, стараючись не посковзнутися на льоду.

Мені не відомо, чому прах мали виносити з мечеті Міхрімах у районі Едірнекапи. В мечеті я обнявся із приголомшеними братами небіжчика, які виділялися великими головами. Вони здавались розгніваними й рішучими. Маляри, каліграфи, ми обіймалися й плакали. Несподівано на землю опустився сивий туман і, розповзаючись, огорнув усе довкола. Вершачи поминальний намаз, я прикипів поглядом до домовини на похоронній кам'яній плиті, й мене охопила люта зненависть до сволоти, що скоїла вбивство, — аж у голові переплуталися всі слова поминальної молитви «Allahüme Barik».

Після намазу люди підняли труну на плечі, я стояв поміж малярів і каліграфів. Бувало, коли ми з Лейлеком цілу ніч гнулися над книгою при ледь жевріючому світильнику, то він завжди намагався переконати мене, що заставки Заріфа-ефенді — ніякі, що кольори накладені невміло. Аби заставки здавалися багатшими, ми доповнювали їх ніжно-блакитними барвами. По суті, я погоджувався з Лейлеком, але відповідав, що «нікого іншого немає». Нині ми, забувши минуле, обіймалися й ридали ридма. Зейтін дивився на мене дружелюбно й з великою повагою, підійшов і обняв — людина, котра обіймається, — хороша людина. Я був настільки задоволений його ставленням, що вкотре спало на думку: він найбільше зі всіх каліграфів та живописців вірить у мою книгу.

На сходах біля воріт ми зіштовхнулися з майстром Османом і не могли зронити ані пари з уст. Мить неприємна для нас і забавна для стороннього ока; хтось із братів небіжчика почав голосно схлипувати; хтось читав молитву текбір.

— На якому кладовиську хоронитимуть? — запитав Осман, аби не мовчати.

Я занепокоївся, що моє «не знаю» у відповідь прозвучить вороже, і, недовго думаючи, перепитав у чоловіка поруч:

— Яке кладовисько? Едірнекапи?

— Ейюп, — буркнув цей сердитий придурок, молодий, а вже такий бородатий.

— Ейюп, — відповів я, обертаючись до майстра.

Та той і без того почув відповідь мого сусіда. Осман так зиркнув на мене, ніби промовив «зрозумів», що я відразу второпав: у нього немає ніякого бажання перебувати далі в моїй компанії.