Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
А оце-о знов недавно щось на того Василя напало, і він сам покликав на піч Володька ввечері.
— Ходи-но — прочитаю казку.
І Василь почав читати. Що то було за диво! Володькові геть-чисто дух забило. І підводне царство, і дід страшний із зеленою бородою та огненними очима, і красуня зачарована. Тут уже куди більше, ніж той хутір, чи ті Клопи з тим дідом Юхимом. Володько слухав і ні разу не змигнув, ні одного слова не пропустив. А коли ліг спати — одразу все то знов з'явилося перед очима, мов живе, і Володько аж викрикував уві сні, що мати мусіла привстати і перехрестити його.
Дійсно, величний і хороший той світ! І безліч в ньому незнаного та чарівного. Треба його лишень знати, а для того треба вчитись.
Але як? Але хто вчитиме?
Нагода допомогла йому. Одного разу, по школі, коли і Володько вже пригнав свою рябу (було це перед самим снігом), Василь покликав його до клуні.
— Знаєш що? — почав він таємничим шепотом. — Наш собака… (Володько дивується «наш», то все було «мій») уже так виріс, що далі ховати його годі. Знаєш, що я думаю?
— Ну?
— Знаєш, що мати (Василь ніколи не каже «мама») не люблять собак, але ти візьми щенюка, принеси до хати, покажи його матері і гарно попроси… Покажи, який він лихий, покажи, що у нього зовсім чорне піднебіння, що як виросте, з нього буде добрий собака. А я тобі щось за те зроблю, — закінчив Василь.
Володько враз споважнів. Одна думка шибнула в його голові.
— А що ж ти мені зробиш? — питає він.
— Ну… Що хоч, — каже Василь.
— А будеш мене вчити азбуки? — вивалив Володько.
— О, буду! — радіє Василь, що той так мало вимагає.
— А будеш показувати мені книжки з малюнками? — вимагає той далі.
— Ну, буду… Але ти не дери їх. То «казьонні». Мені за те вчитель вуха повідриває. Розумієш?
— Хм… Що ж я, мала дитина, чи що? Я тільки побачу і все. А коли ти будеш мене вчити?
— Ось, як тільки на Різдво розпустять…
— О! На Різдво! Так довго ждати. Я хочу тепер, зараз, як сніг упаде. Моє око, диви, загоїлось, корова буде дома.
Василеві таке не дуже до вподоби, досить тієї науки у школі, а тут ще й дома. Але погоджується.
— Ну, добре. Але ти мусиш бути тямущий.
— О! Я! Я! — захоплено говорить Володько і не знає, що далі сказати.
І зобов'язання готові.
Того ж вечора Володько бере на оберемок щенюка і несе його до хати. Батько й мати були якраз дома, але першим запримітив це Хведот.
— О! Сцо ти плиніс? Сцо то? Собака? — гомонить малий. А мати одразу:
— Кинь його! Де ти то, в повітри лихої, вискіпав, ще бліх нанесе.
— Ні, мамо, у нього нема бліх, от погляньте… — і тиче щенюка матері.
— Геть з ним. Таке паскудство!
— А яке у нього піднебіння, — хвалиться Володько. — Чорне. Як сажа. Лихий буде.
Увійшов Василь і страх як зацікавився, ніби вперше побачив.
— Такий собака, — гуторить мати, — ще молока потребує, а в нас його і для себе нема. Оце вицяпнула ще сьогодні з кварту, а завтра, як упаде сніг, і того не буде.
— Він, мамо, муку їсть. З водою… У мельника он двоє щенят кормлять.
— То у мельника. Мельник з людей дере, а нам зі свого треба урвати…
— Дві-три картоплини і він наїсться, — втручається збоку Василь.
— Як угодую картоплею веприка — попоїси салиська. А з собаки що? Сморід та блохи.
— Ні, мамо… Ні одної блохи немає. Направду. Ось я вам покажу, — і Володько підніс песика до самого столу.
— Ну-ну-ну! Ти його ще й на стіл висади, — промовив уперше батько, що все лиш придивлявся до того збоку.
— Геть з ним! Закинь його отуди під припічок та самий мусиш і доглядати, бо я не маю на все часу, — гнівно сказала мати і цим дала згоду на легальне утримання собаки.
— Ми, — каже Василь, — зробимо для нього буду в хліві і будемо обидва доглядати.
— Та… Хай буде. І собака часом на господарстві пригодиться, — додав до всього батько, і цим справа закінчилась.
Володько може вчитися. Але й це ще не все. Він лише чекає, коли то «наші» поїдуть на ярмарок, а там він побачить. На Дмитра якраз і ярмарок, і Матвій іде. Мусить конче продати свої карі «жеребці», а купити якісь «гардиги», аби з двору з'їхати. Дещо тих грошей, правда, зібрав, але все ще не хватає. А тепер зима, праці для коней нема, стояти потраплять усякі шкури, а зате він заплатить свої борги — страх не любив заборження.