Місячний камінь [The Moonstone - uk]

Коли я зайшов до бібліотеки, містер Френклін писав за столом. Не встиг я стати на порозі, як він попросив у мене екіпаж, щоб поїхати на станцію. З першого ж звуку його голосу мені стало ясно, що знову взяла гору його рішуча сторона вдачі. Людина, підбита ватою, зникла, і переді мною знову сиділа людина з заліза.

— Ви їдете в Лондон, сер? — запитав я.

— Їду телеграфувати в Лондон, — відповів містер Френклін. — Я переконав тітку, що нам повинна допомогти людина, розумніша від інспектора Сігрева, і дістав її дозвіл послати телеграму моєму батькові. Він добре знає начальника поліції, а начальник може вибрати саме таку людину, яка здатна розгадати таємницю алмаза. До речі, оскільки мова зайшла про таємниці, — сказав містер Френклін, понизивши голос, — я маю сказати вам кілька слів, перш ніж ви підете в стайню. Але не говоріть про це поки що нікому. Або в Розанни Спірман не вистачає десятої клепки в голові, або, боюся, вона знає про Місячний камінь більше, ніж їй слід знати.

Не можу сказати напевно, чого завдали мені більше — переляку чи прикрості — ці слова. Якби я був трохи молодший, я признався б про це містерові Френкліну. Але коли ви постарієте, у вас буде прекрасна звичка в тих випадках, коли у вас в голові не все ясно, держати язик за зубами.

— Вона прийшла сюди з перснем, який я загубив у себе в спальні, — вів далі містер Френклін. — Коли я подякував їй, то сподівався, звичайно, що вона піде. Замість цього вона стала навпроти мого столу і витріщилась на мене дуже й дуже дивно — напівзлякано й напівфамільярно. «Дивна історія з цим алмазом, сер», — сказала вона ні з того ні з сього. Я відповів: «Так, дивна», — і чекав, що буде далі. Клянуся честю, Беттередж, вона таки, мабуть, не при своєму розумі! Вона каже: «А алмаза ніколи не знайдуть, сер, правда? Не знайдуть і того, хто його взяв, — я ручуся за це». При цьому вона кивнула мені головою і всміхнулася. Не встиг я спитати її, що вона хоче цим сказати, як почулись ваші кроки за дверима. Вона, мабуть, злякалася, що ви застукаєте її тут. Як би там не було, вона змінилась на обличчі й вийшла з кімнати. Що б це могло значити?

Навіть тоді я не міг наважитись розповісти йому історію цієї дівчини. Адже це означало б назвати її злодійкою.

Крім того, якби розповісти йому все відверто і якби припустити, що алмаз украла вона, — все одно було б неясно, чому вона хотіла відкрити свою таємницю саме містерові Френкліну.

— Я не можу припустити думки, що ця бідолашна дівчина причетна до пропажі алмаза тільки тому, що вона поводиться як недоумкувата і мова в неї якась безглузда, — вів далі містер Френклін. — А от якби вона сказала інспекторові те, що сказала мені, — боюсь, що він із свого дурного розуму…