Останній шаман

— А я багато виграла?

Мовчазний супутник незнайомця зиркнув на Ліну здивованим оком.

— Півтори тисячі гривень.

— Моя місячна зарплатня… — пошепки сказала Ліна. Незнайомець запахнув пальто й підвівся, простягаючи Ліні руку.

— Якщо ви вже виконали місячний план, дозвольте запросити вас на пізній обід або ранню вечерю.

Ліна звелася на нетвердих ногах. «Маргарита» шуміла в голові й слабкістю розтікалася по всьому тілу. Незнайомець махнув комусь у глибині залу. Одразу ж до них підкотив хлопець із візочком, повним жетонів, і обміняв, старанно підраховуючи, жетони на гривні. В Ліниній руці опинилася пристойна пачка двадцяток.

— Ходімо? — запитав незнайомець, повертаючи Ліну обличчям до виходу й киваючи своєму супутнику. Супутник рвучко піднявся з-за столу й рушив до виходу трохи позаду від них, зашпилюючи на ходу чорне пальто.

Ліна недовірливо озирнулася на суворого й мовчазного супутника.

— Навіщо він застібає пальто? — спитала вона незнайомця, який обережно, але твердо вів її до виходу. — Хіба ми не тут пообідаємо?

— Є чарівне місце зовсім неподалік. О, яке філе міньйон там подають! Рапани під білим соусом… Креветки… Асорті з морепродуктів… Ви ж любите морепродукти?

— Не виношу, — чесно зізналася Ліна.

— Тоді курячі крильця під соусом «териякі».

— Ну, не знаю… — завагалася Ліна. Курячі крильця під темним, солодким і гострим соусом «териякі» смачно запахли в її уяві.

Біля виходу з зали, куди двері відчиняє тільки «допуск третього рівня», замість натренованого охоронця стояла, спиною привалившись до лутки й мружачи очі, чорно— і буйнокоса відьма в рожевому піджаку. Впіймавши Лінин погляд, вона весело підморгнула, відступаючи від проходу й пропускаючи маленьку журналістку та її небезпечних супутників.

Галантний швейцар чекав із дублянкою в руках, немов міг бачити крізь стіни. Вийнявши люстерко з сумки, Ліна підправила ясно-червону помаду на вустах і нарешті дозволила швейцару допомогти собі вдягнутися. Незнайомець у чорному пальті вже тримав для неї відчиненими вхідні двері.

Просто перед входом до ресторану стояв джип, займаючи піввулиці. Коли він устиг тут з’явитися, не відомо: тоді як журналістка підходила до ресторану, вулиця була моторошно пустельна. Тоненько дзявкнула сигналізація, і незнайомець відчинив для Ліни задні двері машини. І тут вона зненацька злякалася.

— Де ваше чарівне місце розташоване? — спитала вона, зводячи горіхові очі на незнайомця.

— Поряд, зовсім поряд — хіба дві вулички звідси…

— Де саме? — спитала Ліна недвозначно. — Мені треба подзвонити й попередити колегу. Він чекає на дзвінок.

— За годинку ми йому подзвонимо, не хвилюйтеся, — улесливо сказав незнайомець, м’яко забираючи з Ліниної руки чорну трубку мобільного телефону. Його рухи нагадали їй чомусь бармена з більярдної, який обережно, проте твердо викручував із її долоні бокал із «Маргариток».