Король стрільців
- Автор: Керницький Іван
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Апріорі
- ISBN: 978-617-629-061-2
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Король стрільців». Краткое содержание книги:
Відтак — еміграція, табори переміщених осіб, гірка доля українського емігранта. Велика частина творчого спадку письменника торкається життя українців в еміграції.
Це видання є першим, що охоплює більшість невідомих сучасному читачеві творів Івана Керницького.
Грицько вже закрадався, як той лис, вже наважився на ту гармонійку, вже чатував за плечима, мов кат над душею, але Василько буцім і не бачив. Грав!
— Васильцю, а покажи ту пузитку.
Василько вигравав, аж копоти йшли: ге-ге, уже має храп!
— Е, Васильцю, ти такий не будеш… Правда, що ти мені її даш?
— Ая! А хтів би-сь… А видиш! Ага… А від бульби мене відкусали. Ге, які мудрі!..
— Йой, Васильцуню, та хто б тобі бульби жалував? Як іно спечеться, їж скільки влізе. Дай, дай тую пузитку, бо ти і так не будеш її довше мати, як від сабашу до неділі. Хтось від тебе відбере і ще й наб’є.
— Ну, то на…
І знову всі три у добрій згоді сиділи коло вогнища. Гриць хитався на межі, як жид на сабаш, єхидно підморгував і тереликав на вимученій гармонійці, а розлізлий Стець простягся горілиць у траві й, розкривши хавку, дивився, як вітер зганяв і розганяв по небі кучеряві вівці. Василько далі бабрався коло свого набія. Часами сумовито зизував на гармонійку: зітхав і опускав оченята. Пропала, як панщина!
Пощупав пальцями крайню бульбу.
— Грицю, наша бульбочка вже, як пампушки!
Гриць витріпав до коліна слину з гармонійки і засукотав жмені. Стець забурмотів із вдовіллям та присадився ближче до вогню. Повагом розгортали кийками купу огарків і виймали бульбу по бульбі. Кожну втирали від попелу до ногавиць, а згар відшкробували ножиками-«жидиками». Гриць їв делікатно, бо теребив лушпу, а Стець пакував усе на купу — бульбу, лушпаки й огарки, — аж хрустало між зубами. Малий Василько дуже квапився, то й мав з їдою чимало клопоту. Бульба пекла його в рученята — він сокотав її, хухав, дмухав, визбирував із землі, бо була сипка й розлазилася, мов каша. Увесь замазався вуглем, як чортеня, лише очі світилися. Голосно цямкав й облизувався.
— Ну, підсадив собі чоловік нівроку тої «американки»… Фу! Буде вже з мене!
Перехрестився, мов старий, і, вдоволено поплескав по животині.
— Тепер можна собі й полежати.
Ненаїсний Стець розперезався й мучив останні пошкрабки. Гриць добув пучку тютюну і перевертав навиворіт усі кишені за папірцями.
Польовою доріжкою, порослою золотистим копатнем, талапав поволеньки віз упорожні. Розв’язаний мотуз волочився по землі, тарахкали вила до щаблів, а вусатий дядько звісив босі ноги зі щербатими пальчиськами поза полудрабки, присів на поденку бич і віжки та дрімав, киваючи лобом. Кандиби з довжелезними хвостами і гострими ребрами тюпали самопас, схиливши меланхолійно голови, гей коновки, і щипали по дорозі травицю.
Гриць стримав коні.
— Гов, гов, цуговці! Татуню, може, маєте папірка?
Дядько пролупив закислі очі.
— Га-а?
— Маєте папірка?
— Тьфу! Йди ти, пацєтнику! Бодай же-сь сказився. Во, молоко тобі ще не засохло!
Ґазда витягнув з-під сидження батіг і спересердя цьвохкав коней по сухих ребрах. Колеса сполошилися й постукотіли навскоки по золотистій доріжці.
Василько нишпорив у своїх бездонних дрантивих штанцях, де були всі його маєтки: патрони, гільзи, кулі різного калібру, шрапнельки, дротики і ґудзики. Між тим усім теремешлям найшовся і клапоть газети. Віддер чистий рубець і дав Грицькові.
— А даш ми раз пакнути? — торгувався.
— Дам, дам.
Гриць скрутив бомка, закурив від огарка, пускав штудерні шлюги попід ніс гнилому Стецькові, що вже був солодко здрімався, а тепер крутив головою і відмахувався від диму, як від ос.
Василько розіткав знайдений патрон і висипав шелестячий кантовий порох на газету. На газеті розвернулася, заложивши білі руки за шию, намальована пані з буйним волоссям й усміхненим личком.
— Гм… — задумався Василько. — Така якась, як Матка Божа.
— Йди, йди, дурняго! — картав малого Гриць. — Де ж Матка Божа має таку куцу спідницю? То хіба якась професорка…
У розмріяному блакиті почало варитися: це із-за кучерявих баранців блиснув сталевими крилами чорний гнівний птах.
— Аво, аво, вуроплян!
— Ага… Ану, вгадай, самець чи самиця?
— Ум-ум… Сам си гадай…
— Я знаю: такий з двома крилами — то самець, а з одним — то самиця.
— Ая, ти дуриш!..
Гриць розреготався, добув гармонійку, але заграв сумної. Задивився в сизий обрій і затягнув сумненько: