На уходах

— Випиймо, діду, ще по чарці, веселіше буде балакати.

— Чи не забагато буде на мою голову? Вона відвикла, а ваша горілка неабияка. Та тепер ви мого меду покуштуйте.

— А довго ви, діду, в цій балці живете?

— Е! Який ти цікавий! Перший раз тебе бачу і зараз душу перед тобою розкривай.

— Ні, то ні, ми не цікаві, а тільки так спитали. Ну, дідусю, ще по чарочці, щоб лиха не знати. Ми зараз-таки підемо, а коли нас не проженете, то ще деколи навідаємося, та й вас до себе в гості просимо.

— Мені за людьми не скучно, а ви, як схочете, то заходьте до мене, я буду вам радий.

— У вас, діду, не все би нам було безпечно, бо можна татарам у петлю попасти.

— Говори здоров! У мене безпечніше, ніж у вашому селі. У мене є печери, де можна безпечно сховатися, і не то татарин, але й сам чорт не знайде. А ніхто про них не знає, хіба Бог та я.

Тарас, почувши це, дуже зрадів. Це якраз підходило під його думку. Тут можна засісти на татар, коли повертатимуться.

— Воно й правда, та все ж усього села в печеру не сховаєш.

Старий під чаркою повеселішав і лише підморгував на слова Тараса.

— Хто його знає? У моїх печерах я можу сховати триста душ, та ще і стільки коней чи худоби.

— Так ми, діду, запрошуємо вас у гості, а коли б нам стало скрутно, то не відмовте нам, будь ласка, і сховайте тут цілу нашу громаду.

— А де ж я зможу до вас так далеко зайти? Мені вже дев’яносто літ зроду.

— Пусте! Ми коня приведемо, або й возом чи саньми приїдемо.

— Спасибі вам, діти. Про це ми ще побалакаємо, а тепер їжте.

— Ще чарочку, діду, потім добре спати будете.

Старий не дав довго просити себе і випив третю чарку.

— Та ще, будь ласка, діду, кращу дорогу нам покажіть.

От ми й тепер залишили коней з того боку балки з двома товаришами, а самі бродили в снігу, аж попріли.

— Го, го! Без снігу ви б сюди не перейшли. Тут багато ям, тепер їх завіяло снігом, позамерзало. Влітку інша річ. Я покопав ті ями на звірів. Тепер то я вже так не стріляю, як колись, тепер і лука добре не нагну, треба йти на хитрощі.

— Нам пора їхати, діду, та не прогнівіться, що ми за кілька днів знову навідаємось та й гостинця привеземо.

— Е! Ще є час, підождіть, ще встигнете перед ніччю, а ви мені розкажіть, як там у вашому селі люди живуть.

— Не розказав би і до півночі. У нас гарно, всього доволі. Нема ні голодного, ні голого. Працюємо без упину, хоч нема над нами ні пана, ні старости.

— От і гарно. Я церкви вже давно не бачив. У мене церква ось під Божим небом. Але колись то я до вас зайду, не відмовлюсь.

— Ми до вас, дідусю, саньми приїдемо та на свята під Різдво до нас привеземо. Почуєте колядок.

— Спасибі вам, діти, і не забувайте старого. От розвеселили мене. — Він вивів їх з печери та просльозився. — Постривайте, хлопці, я вам ще іншу дорогу покажу, нею можна буде легше пройти.

Як уже сиділи на конях і верталися додому, Тарас сказав:

— Те, що ми нині розвідали, багато варте. Ми там, у тих печерах, засядемо на татар, та так їх змолотимо, що терміття з них посиплеться.