Вбивство у Східному Експресі

— Ха! — Містер Бук усміхнувся. — Підпільні таверни. — Він вимовив ці слова повільно, смакуючи кожну літеру. — Ваші американські слова такі чудернацькі.

— Щодо мене, я б хотів відвідати Америку, — зауважив Пуаро.

— Ви б почерпнули чимало нових методів там, — відповів Хардман. — Європейські дещо застаріли. Потрібно прокидатися.

— Так, Америка — країна прогресу. — погодився Пуаро. — За це я й полюбляю американців. Я дещо старомодний, але, мені здається, що американські жінки дещо менш чарівні, аніж мої співвітчизниці. Французькі чи бельгійські дами, такі прекрасні — до них навіть лячно торкатися.

Хардман відвернувся на мить і поглянув у вікно.

— Можливо, ви й праві, містере Пуаро, — запевнив він. — Але я гадаю, що кожна нація любить своїх жінок найдужче. — Він примружив очі від сліпучо-білого снігу.

— Сліпить, бачите? — підмітив він. — Знаєте, джентльмени, ця справа починає мене нервувати. Це вбивство, цей сніг. І ніхто нічого не робить. Лише марнуємо час. Я б краще чимось зайнявся.

— Справжня американська натура, — з посмішкою відповів Пуаро.

Провідник поклав багаж на місце й вони рушили у наступне купе. Полковник Арбетнот сидів у кутку, покурюючи трубку й читаючи журнал.

Пуаро пояснив ціль свого візиту. Полковник аж ніяк не заперечував. У нього було двоє важких шкіряних саквояжів.

— Решта моїх речей попливла морем, — пояснив він.

Як і личить військовому, усі речі були дбайливо складені. Огляд багажу зайняв лише декілька хвилин. Пуаро звернув увагу на пакунок із йоржиками для трубки.

— Ви завжди використовуєте їх лише однієї марки? — запитав він. — Зазвичай так.

— Зрозуміло, — кивнув Пуаро. Ці йоржики були точнісінько такі самі, що він знайшов на підлозі у купе мерця. При виході з купе цю ж фразу промовив лікар Константин.

— І все одно, — заспокоїв його Пуаро, — мені важко у це повірити. Це не схоже зовсім на нього. Мене це аж ніяк не переконує.

Двері в наступне купе були зачинені. У ньому розташовувалася княгиня Драгомирова. Вони смикнули за ручки і голос княгині відповів: «Заходьте».

Мсьє Бук делікатно пояснив причину візиту, на що жабоподібне лице княгині ніяк не відреагувало.

— Якщо це необхідно, месьє, — сказав вона у відповідь, — тоді залюбки. Ключі у моєї покоївки. Зараз вона підійде.

— Чи завжди ваша покоївка тримає в себе ключі? — поцікавився Пуаро.

— Авжеж, мсьє.

— І минулої ночі на кордоні ніхто з митників не вимагав у вас показати багаж?

Стара леді знизала плечима. «Таке трапляється дуже рідко. В усякому випадку, провідник би її покликав».

— Ви їй повністю довіряєте, мадам?

— Я уже вам відповіла на це питання, — різко відповіла вона. — Я не наймаю людей, яким не можу довіряти.

— Авжеж, — задумливо відповів Пуаро. Довіра — те, що необхідно в нинішній час. Думаю, краще мати одну покоївку, якій ти довіряєш, аніж декілька молодих вишуканих парижанок.

Її прекрасні темні очі окинули його різким поглядом. «Що ви маєте на увазі, містере Пуаро?»

— Я? Нічого, мадам.

— Але все ж таки. Ви вважаєте, що мені потрібно найняти парижанку для догляду свого одягу?