Сильмариліон
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: АСТРОЛЯБІЯ
- ISBN: 978-966-8657-24-5
- Переводчик: Катерина Оніщук
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сильмариліон». Краткое содержание книги:
Ця книга — легендарна провісниця Володаря Перстенів — пропонує нам цілісну міфологічну історію майстерно вифантазуваного, але такого реалістичного світу Середзем’я. Стрункий і взаємопов’язаний кодекс, у якому йдеться про епічну боротьбу між добром і злом, становлять окремі твори: Айнуліндале — міф про Творення світу, про виникнення Зла та причини Падіння; Валаквента — картина ієрархії божественних сил, зображення їхньої вдачі та ролі у Творінні; Квента Сильмариліон — історія повстання Феанора та його роду проти богів, вигнання повстанців із Валінору та їхнє повернення до Середзем’я, а також безнадійної, незважаючи на жертовну мужність, війни з великим Ворогом за Сильмарили — досконалі коштовності, що їх виготовив Феанор, а викрав Морґот; Акаллабет розповідає про падіння великого острівного королівства Нуменор наприкінці Другої Епохи, а сказання Про Перстені Влади подає короткий огляд величних подій Третьої Епохи, насамперед — перебіг Війни за Перстень.
Так заприсяглися нолдорські принци: Маезрос, і Маґлор, і Келеґорм, і Куруфін, і Карантір, Амрод і Амрас; і чимало ельфів, почувши страшні слова, злякалися. Бо, коли так виголошують обітницю — однаково, добру чи лиху, — її неможливо зламати, вона супроводжуватиме і того, хто дотримав клятви, і клятвопорушника аж до кінця світу. Відтак Фінґолфін і син його Турґон виступили проти Феанора, і злетіли з уст люті слова, й удруге гнів ледь не вклав мечі в руки братам. Але Фінарфін, за звичкою, лагідними словами спробував погамувати нолдорів, переконуючи їх зупинитись і поміркувати про власні вчинки, доки вони не призвели до непоправного; і з усіх синів тільки Ородрет підтримав його. Фінрод став на бік Турґона, свого приятеля, а Ґаладріель — єдина з-поміж нолдорів ельфійка, котра, висока та відважна, стояла того дня серед затятих принців, — прагнула рушати в дорогу. Вона не обтяжила себе жодною клятвою, проте Феанорові слова про Середзем’я запалили її серце, вона-бо хотіла побачити розлогі незахищені землі й облаштувати там власне володіння, правлячи в ньому на власний розсуд. Про щось подібне помислив і Фінґон, син Фінґолфіна, якого також зачепили Феанорові слова, хоч він і недолюблював його; а Фінґона, як завжди, підтримали Анґрод і Аеґнор, сини Фінарфіна. Втім, ті двоє поводилися спокійно і не сперечалися з батьками.
Нарешті після тривалого обговорення Феанор таки переміг, запаливши в серцях більшості присутніх нолдорів жагу побачити нові дивовижі та чужоземні краї. Тому, коли Фінарфін знову заговорив про розважливість і про час для міркувань, зчинився страшенний галас:
— Ні, не спиняй нас!
І Феанор та його сини почали негайно збиратися в путь.
Для тих, хто наважився обрати такий темний шлях, завбачливість важила небагато. Усе робили надто поспішно; Феанор підганяв ельфів, боячись, що, коли серця їхні охолонуть, слова його не матимуть впливу і гору візьмуть інші; адже, попри всі гордовиті слова, він не забував про владу валарів. Однак із Валмара посланці не надходили, і Манве мовчав. Наразі він і не забороняв Феанорові здійснювати його наміри, і не перешкоджав їм; валарів гнітило те, що їх звинуватили в лихому замірі супроти елдарів і в тому, що вони буцім утримують когось проти волі. Тому боги спостерігали та вичікували, все ще не вірячи, що Феанор зможе підпорядкувати нолдорське воїнство власній волі.
І справді, щойно Феанор почав вишиковувати нолдорів для виступу в похід, між ними зчинилися чвари. Адже хоч він і схилив присутніх до думки про відхід, далеко не всі погоджувалися визнати Феанора своїм Королем. До Фінґолфіна та його синів почували більше прихильності; а його домашні та значна частина мешканців Тіріона відмовлялися зректися Фінґолфіна, якщо той піде з ними; тому, врешті-решт, на тернисту путь стали два окремі рушення нолдорів. Феанор і його послідовники йшли в авангарді, а більшість нолдорів рушила вслід за Фінґолфіном; він виступив усупереч власній мудрості, прислухавшись до наполягань Фінґона, сина свого, а також тому, що не хотів розлучатися зі своїм народом чи залишати його на поталу необдуманим рішенням Феанора. Не забув він і виголошених перед троном Манве слів. З Фінґолфіном пішов і Фінарфін, спонукуваний тим самим; однак ішов він із великим небажанням. З усіх нолдорів, котрі жили у Валінорі й стали на ту пору чисельним народом, тільки одна десята відмовилася від подорожі: одні — з любові до валарів (і Ауле зокрема), другі — з любові до Тіріона та багатьох речей, які вони створили власноруч; і тримав їх зовсім не страх перед небезпеками подорожі.
Та щойно заспівала сурма і Феанор вийшов із брам Тіріона, прибув нарешті посланець від Манве, звістуючи:
— Від глупоти Феанора врятує вас тільки моя порада. Не виступайте! Бо лихий нині час, шлях цей приведе вас до горя, якого вам не дано передбачити. Не ждіть допомоги від валарів у цій пригоді, проте й не ждіть, що вони затримають вас; бо знайте: ви прийшли сюди вільно — вільно й підете звідсіля. Але тебе, Феаноре, сину Фінве, клятва твоя зробила вигнанцем. Горе змусить тебе забути про Мелкорову лжу. Ти кажеш: він вала. Тоді твоя клятва була даремна, бо жодного з валарів тобі несила здолати ні зараз, ні в інший час у чертогах Еа, навіть якщо Еру, чиїм іменем ти клявся, зробить тебе втричі сильнішим, аніж ти є нині.