Острів Дума

— Звісно, — відповів я. — Заради цього я сюди й прийшов.

— Коли я кажу правдивість, я маю на увазі красу.

— Джон Кітс, — встряв Ваєрмен. — «Ода до грецької вази», «лиш це ми знаємо, й цього достатньо»[176]. Стара, але невмируща істина.

Наннуцці не звернув уваги. Перехилившись через стіл, він дивився мені в очі.

— Для мене, містере Фрімантле...

— Едгар.

— Для мене, Едгаре, це є квінтесенцією всього, що може мати, в собі мистецтво, і єдиний метод, за яким його можна оцінювати.

Він усміхнувся, трішечки беззахисно, як мені здалося.

— Розумієте, я не бажаю багато розмислюватися над мистецтвом. Не волію його аналізувати. Не хочу відвідувати симпозіуми, прислухатися до преси чи обговорювати його на якихось коктейль-парті.., хоча з моєю професією я змушений іноді все це робити. Чого я насправді хочу — щоб мені перехопило серце, щоб мистецтво мене потрясало, коли я його бачу.

Ваєрмен вибухнув реготом, здійнявши вгору обидві руки.

— Авжеж, Господи, — виголосив він. — Не знаю, чи тому хлопцю в залі перехопило серце, чи його потрясло, але потрясти своєю чековою книжкою він був цілком готовий.

Наннуцці промовив:

— Я гадаю, в глибині душі він відчув потрясіння. Гадаю, всі там його відчули.

— Насправді, і я також, — зізнався Ваєрмен. Його усмішка зникла.

Наннуцці не відривав від мене погляду.

— Геть балачки про прибамбаси. Ідея більшості ваших малюнків дуже проста. Ви берете, й переосмислюєте найпопулярніше, найбанальніше з усіх флоридських явищ — захід тропічного сонця. Ви намагаєтесь знайти свій власний шлях повз це кліше.

— Дійсно, здебільшого так і є. Тому я й копіював Далі...

Наннуцці махнув рукою.

— У ваших картин, Едгаре, нема нічого спільного з Далі. І я не буду обговорювати з вами характеристики художніх напрямків чи принижуватися до жонглювання словами, які закінчуються на ізм. Ви не належите до жодного з арт-напрямків, бо ви жодного з них не знаєте.

— Я знаю будівництво.

— Чому ж тоді ви не малюєте будівлі?

Я похитав головою. Я міг би йому сказати, що це ніколи не спадало мені на думку, хоча ближче до правди було би, аби я сказав, що таке ніколи не сповзало у мою відсутню руку.

— Мері має рацію. Ви американський примітивіст. Нічого образливого. Бабуся Мозес[177] була американською примітивісткою. І Джексон Поллок[178] також. Сенс в тім, Едгаре, що ви маєте талант.

У мене відпала щелепа. Я закрив рота. Просто не знав, що тут сказати. Мені допоміг Ваєрмен.

— Подякуй цьому чоловіку, Едгаре, — наказав він.

— Дякую, — послухався я.

— Не варто подяки. Ну, а якщо ви вирішите виставлятися, прошу вас це зробити спершу в галереї «Ското». З усіх галерей, що є на Пальмовому березі, я запропоную вам найкращі умови. Обіцяю.

— Ви жартуєте? Звісно, я звернуся першим чином сюди.

— І, звичайно ж, я перевірю контракт, — додав Ваєрмен з усмішкою херувима.

Наннуцці теж віддячив йому посмішкою.

— Безумовно і беззаперечно. Хоча навряд чи вам доведеться там багато перевіряти; стандартний контракт галереї «Ското» з дебютантом займає півтори сторінки.

— Містер Наннуцці, — сказав я, — я дійсно не знаю, як вам віддячити.

— Ви це вже зробили, — відповів він. — У мене перехопило серце, себто те, що в мене від нього залишилося, і я пережив потрясіння. Перш ніж ми попрощаємося, є ще одна справа.

У себе на столі він знайшов блокнот, щось написав у ньому, відтак вирвав аркушик і вручив мені, як лікар вручає пацієнтові рецепт. Написане там великими друкованими літерами слово теж було, ніби якесь з рецепту. LIQUIN.

— Що таке лікін? — спитав я.

— Фіксатор. Я раджу вам за допомогою паперового рушника покривати ним готові картини. Тонким шаром. Хай сохне добу, а потім накладіть другий шар. Таким чином ваші заходи сонця залишаться яскравими й свіжими на століття. — Він поглянув на мене так урочисто, що шлунок мені мало не під горло підкотився. — Я не знаю, чи вони аж такі гарні, що заслуговують на таке довге життя, проте, цілком можливо. Хто знає? Можливо, саме так.