Антологія української готичної прози. Том 2
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-6945-0
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Антологія української готичної прози. Том 2». Краткое содержание книги:
Том, який ви зараз тримаєте у руках, присвячений готичній прозі ХХ ст. і обіймає творчість письменників, які творили на початку сторіччя, у міжвоєнний період та в діаспорі. Сюди увійшли твори Івана Франка, Василя Стефаника, Гната Хоткевича, Надії Кибальчич, Антіна Крушельницького, Наталени Королеви, Гната Михайличенка, Софії Яблонської та багатьох інших.
Вони роз’їхались.
Через пів години в тій же хаті на мольберті ефектно стояв портрет, біля нього задуманий Лоріо, а маляр розглядав вийнятий із футляра перстень, прихилившись до вікна… Камінь блискав у промінні сонця…
– Я вам можу дати за перстень… цей портрет і ще сто рублів.
Лоріо посміхнувся.
– Я знаю ціну тому персню, але від вас я хочу тільки портрет і триста рублів…
Той і не змагався… Скоро все було покінчене, і Лоріо, мов душу свою бережучи, поніс портрет додому… Там він поставив його на стіл і, зачаївши дихання, близько-близько дивився на нього… Вуста його щось шепотіли… Йому хотілося пити, але вийти – означало відірватись очима від тих неземних очей, а він не хотів того…
– Що це Лорьки так довго не видно в університеті? – спитав один студент другого, стрівшись у напівтемному університетському коридорі.
– А чорт його знає.
– Може, занедужав?
– Може… От я піду сьогодні до нього, – і о п’ятій годині вечора в двері кімнати Лоріо стукав товариш.
– Хто там? – почулося зсередини.
– Та я! Чорт! Ще з докладом до нього.
Двері відчинилися, студент увійшов і – зупинився, остовпівши.
Кімната уся була укрита килимом; зелені, квітів було без числа, великі рослини були розставлені де тільки можна. Важка штора закривала єдине вікно, напівосвітлюючи всю ту обстановку, а посередині маленької кімнаточки на високому рівному мольберті, в задрапованій золотій рамі стояв розкішний великий портрет… Повітря було запашне, повне вогкости від багатьох рослин.
– Лорко… що це? – не сміючи навіть підняти голосу, спитав студент.
Лоріо з палаючими очима взяв його за руку і підвів до мольберта.
– Ти бачиш?… От я й думаю тепер про неї…
– Про неї? – дивуючись протяг студент. – Та хіба ж ти не знаєш, хто вона така? Це ж…
– Мовчи!.. – скрикнув Лоріо і аж затрусився увесь… – Ще ти писнеш одне слово…
– Лорько!.. Що це з тобою?…
– Тс-с-с. Ти мій бувший друг, і я тобі зараз розкажу… Ти подивись: тепер у неї в очах є те, що мені так хотілося побачити… Я думав, думав, я дивився, не перестаючи – і бачив ясно, що там, на тому портреті нема в очах чогось. Там навіть і очей зовсім нема… І це мене мучило: мені все хотілося вдихнути в них життя, а смерть вигнати… але я не міг, бо не знав її раніше. О, як би я знав її – я б міг! Ну, а тепер… Тепер же тобі відомо: вона вмерла… і її накрили білим… от так, – і Лоріо бистро спустив біле покривало на увесь портрет.
Студент боязко дивився на свого товариша. Він хотів щось сказати, але Лоріо спинив.
– Тс-с-с… тс-с-с!.. Ти краще нічого не говори… їй болюче вражає вухо всякий грубий скрик. Я, бачиш, щоб не ображати її, зробив тут оцю обстановку… рослин купив… У мене тепер тільки персня нема, а то я поставив би тут рояль… великий, дорогий… Сядь, сядь, я тобі буду розказувати, як я найшов її очі…
Ах, як я шукав їх, тих чарівних очей! Я спав – а вони бачились мені уві сні, яскраві такі, стомлені… Я виходив до річки – вони з хвиль блискали, плескались, мов русалки, і мов русалки ж, манили мене до себе в світлі блакитні глибини… Иноді я бачив їх високо-високо на дереві, серед листя… а листя жовте таке… жовте… Уночі часто я прокинусь, було, і дивлюсь угору. А там тріпотять скажено-веселі звуки і несуться в танці якісь безтілесні чарівливі образи… перегинаються так, знаєш, ґраціозно, плещуть в долоні. А сміх, сміх веселий який у них!.. Бакх регоче сп’янілий, а поганий Сатир силкується розв’язати сандалю на нозі у пишної німфи… А тільки блиснуть вони, очі – як все зникне, поблідне!.. Музика все далі і далі, і дзвін тихіший, мелодійний… а вони сяють, сяють, промені ллють у мою кімнату…
І так мені, знаєш, стидно стане за себе, за нас усіх, глупих людей… Я просив у неї прощення, а вона тільки скорботно так дивиться… з докором!
Ну що ж! Невже ти думав, що я вічно можу зносити той докір? Я мусив знайти її очі! І я знайшов!.. Я пішов просто до свого знайомого художника. Він п’яниця, так, він п’яниця, але у нього бувають золоті моменти. Знаєш – це велике діло: мати золоті моменти, мати хоч декілька хвилин у житті повних надхнення, забуття… Ми всі… Ми не мали й не будемо мати тих хвилин, а він мав, я знаю дух у нього живий. Він п’яниця – а він став і плакав, плакав над портретом… Я теж плакав – я думав тоді, що можна плакати…
І він сказав: «Так!.. Я напишу її очі»… Він сказав: «Я напишу».
Але ти думаєш, певне, думаєш, що я її кинув? О, ні! Я зостався у нього, я у нього жив, хоч він і не пускав мене до свого ательє. Я тільки ходив усе по хаті і ждав. А як я ждав?… Так ждати можна тільки раз, тільки один однісінький раз у свому житті!.. За кілька день він крикнув мені: «Готово! Тільки голова». Я увійшов, і…