Парадокс любові

В одній каліфорнійській громаді десь у 60-х роках чотири десятки хлопців та дівчат поклали в основу спільного життя принцип найсуворішого сексуального комунізму: заборона утворювати постійні пари, обмін партнерами, скасування уподобань, зумовлених естетичними чи культурним критеріями. Минув рік, і декотрі учасники, незґраби чи товстуни, виявили, що всі двері перед ними зачинилися. Тож їм тільки й залишалося, що тинятися увечері верандою, випрошуючи місце у ліжку й повторюючи: хто мене хоче?

Не знайти кращого аргументу на захист класичного шлюбу, ніж цей приклад від супротивного. Перемога здорового глузду над захмарними мріями ліричних років, скаже консерватор. І згадає відомий жарт Жака Полана: «У мене був приятель, котрий не хотів одружуватися: коли одружуються, треба відмовлятися від усіх жінок, крім однієї. Я спромігся на гідну відповідь: хто не одружується, той позбавлений усіх дружин плюс одної»[57]. Гарненький софізм, та його легко спростувати: можна одружуватися й кохати декілька разів у житті, тобто зазнати полігамії чи поліандрії, до того ж, ідеться не про вибір між однією людиною й ніким. Передовсім, у найбільш розвинутих частинах західного світу не забороняється тішитися повнотою емоційного життя й бути вільним від обов'язку йти до мерії. На кожному полюсі любовного обрію є свої прибічники — борці за моногамію чи любителі пурхати з квітки на квітку однаково закликають нас іти за ними під страхом прокляття. Сутичка поміж ними трохи вже набридла. Шлюбний союз, як і вільність, не становить собою мету, це можлива форма, якої набувають наші уподобання за певного періоду життя. Достеменна новизна нашої доби полягає в тому, що ми більше не повинні обирати якесь одне з тих нестерпних зобов'язань: упродовж свого життя ми можемо нагромадити досвід шлюбу, безшлюбності й минущих захоплень.