Мед з дікалоном

А ще проза Камаєва цікава тим, що оті невідомі факти й цікавинки слугують лише першим поштовхом до захопливої оповідки й художнього осмислення дійсності. Наприклад, історію «горілчаного страйку» українців за часів польської монополії на горілку, зображену в оповіданні «Чарочка», я почув із вуст Юрія давно й чекав на оповідання на цю тему. Але тільки Камаєв міг додуматися викласти цю історію вустами теслі, що не встиг похмелитися перед початком того бойкоту польських винокурень.

Надихає також і те, що проблематика творів на теми минувшини перегукується з сучасністю. Тільки людина, що була за межами України останніх років із десять, в історії «військових заробітчан» з оповідання «Політика», які охоче «мобілізуються» до будь-якої армії, що проходить через їхнє село, аби вже за селом втекти з того війська, розжившись гвинтівкою чи й кулеметом, не прочитає прозорого натяку на сучасних «політичних заробітчан» на мітингах усіх кольорів. Може, хоча б сумний фінал того оповідання й загалом історії українських визвольних змагань часів громадянської війни примусить сучасних «політнайманців» замислитися. А є й оповідання, які просто зашкалюють своєю інтертекстуальністю й алюзіями на сучасність, як ось моє улюблене «Мед з дікалоном». І мені самому цікаво, як воно сприймається читачем, що не має можливості співвіднести цей текст із передовицями українських газет у час його написання, і головне — з дискусіями щодо літератури, які точилися між конкретними літераторами на конкретному сайті.

Можливо, мені це лише здається, а можливо, читач уже й сам помітив, що стиль автора теж змінювався за час написання цієї збірки, від оповідання до оповідання автор відточував своє перо, розписувався, і в останніх уже здається, що він і справді винайшов якусь машину часу, яка дозволяє йому підглядати в минуле. І це ще один доказ на користь необхідності існування «малої форми» — оповідань, новел, шкіців тощо, попри сучасну моду молодих авторів починати одразу з романів, добре ще, якщо не одразу з трилогій...

Тому хочу завершити цю післямову несподіваним проханням до читачів. Якщо книга Камаєва вам сподобалася, а я цього певен, не ховайте її далеко в своїй книжковій шафі. Дайте почитати ще й друзям та знайомим. Романи нехай собі продаються, а оповідання нехай більше читаються. А Юрій Камаєв нехай продовжує писати й радувати своїх шанувальників.

Так тому і бути.