Правда про справу Гаррі Квеберта

Після сцени на березі вони бачилися двічі: біля супермаркету на головній вулиці, а потім у «Кларксі», де вона суботами працювала кельнеркою. І з кожною зустріччю поміж ними відбувалося щось особливе. Відтоді у нього з’явилася звичка щодня приходити в «Кларкс», щоб писати; саме тому Тамара Квінн, власниця ресторанчика, три дні тому, надвечір, влаштувала термінові збори своїх «дівчат» — так вона називала кельнерок, — і виголосила їм оту службову інструкцію.

— Дівчата, — сказала вона, вишикувавши їх немов на параді, — за останній тиждень ви всі, звісно, помітили, що великий нью-йоркський письменник Гаррі Квеберт ходить сюди щодня; мабуть, він знайшов у нас усі ознаки витонченості та якості, притаманні найкращим закладам Східного узбережжя. «Кларкс» — заклад найвищого рівня; ми зобов’язані виправдовувати очікування найвимогливіших клієнтів. А оскільки у декотрих із вас мізки в зародковому стані, я написала службову інструкцію, щоб ви пам’ятали, як належить обслуговувати пана Квеберта. Ви повинні читати її, перечитувати і вивчити напам’ять! Я проситиму вас її повторювати, до того ж — без попередження. Висітиме вона в кухні й за шинквасом.

Після цього Тамара Квінн виклала свої вказівки: головне, це не турбувати пана Квеберта, бо йому треба думати. Докладати всіх зусиль, щоб він почувався як удома. Статистика його передніших відвідин «Кларксу» свідчить про те, що він замовляє тільки каву, тож як він приходить, подавати йому каву й більш нічого. Якщо йому треба буде ще щось, якщо пан Квеберт голодний, він сам замовить. Не набридати йому, не пропонувати додаткових страв, як ото іншим клієнтам. Якщо він замовить їжу, приносити всі приправи, щоб йому не доводилося вимагати їх окремо: гірчицю, кетчуп, майонез, перець, сіль, масло, цукор, кленовий сироп. Великі письменники не повинні відволікатися на приправи: їхній розум має бути вільний, щоб спокійно творити. Може, книжка, що він пише, ті нотатки, що він їх робить, годинами сидячи за тим столом, це пролог до геніального шедевра, й незабаром про їхній генделик говоритиме вся країна. В мріях Тамара Квінн уже бачила, як книжка прославить її ресторан: тоді в неї з’являться грошенята й вона відкриє ще один заклад у Конкорді, а потім у Бостоні, Нью-Йорку й у всіх великих містах узбережжя, аж до самісінької Флориди.

Одній кельнерці, Мінді, потрібні були додаткові пояснення.

— Але ж, пані Квінн, як нам знати, що пан Квеберт нічого не хоче, крім чорної кави?

— Це знаю я. І край. У найкращих ресторанах важливим клієнтам немає потреби робити замовлення: персонал знає їхні звички. Чи ми — найліпший ресторан?

— Авжеж, пані Квінн, — хором відказали дівчата.

— Авжеж, матусю, — вигукнула Дженні, її донька.

— Щоб ти більше не називала мене тут матусею, — звеліла Тамара. — Це надто вже нагадує сільський шинок.