Королівський убивця. Assassin
- Автор: Хобб Робин
- Серия: Трилогія про Провісників #2
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7586-7 (fb2)
- Переводчик: Наталія Михаловська
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Королівський убивця. Assassin». Краткое содержание книги:
Витягну тебе з клітки. Понесу тебе.
Анічичирк. Спокійно дивився на мене, доки я змагався з гачком і розчиняв двері. Я думав, що він метнеться повз мене і зникне в темряві та хуртовині. Натомість він присів, не рухаючись із місця. Я сягнув у клітку і вхопив його за загривок, щоб витягти. Він миттю рвонувся до мене, учепившись кігтями мені за груди, широко роззявився на мою горлянку. Я ледь устиг запхнути передпліччя йому між щелепи. Я стис його загривок сильніше і глибоко запхнув руку йому в пащу, глибше, ніж йому б це сподобалося. Задніми лапами він намагався порвати мені живіт, але каптан був достатньо товстим, аби захистити від більшості порізів. Одна мить — і от ми обидва вже качаємося по снігу, обидва клацаємо зубами й гарчимо, як шалені. Але я був важчим, замашнішим, і мав багаторічний досвід змагань із собаками. Я поклав його на лопатки і тримав так, безпорадного, тимчасом як він бив головою вперед-назад, називаючи мене бридкими іменами, для яких у людей немає слів. Коли вичерпав сили, я нахилився, ухопив його за горло і глянув йому в очі. Це було фізичне послання, яке він розумів. Я вовк. Ти щеня. Мусиш мені скоритися!
Я тримав його так, дивлячись йому в очі. Він швидко відвів погляд, але я далі його тримав, аж доки він не глянув на мене і я не побачив у його очах зміни. Тоді я відпустив його, встав і відійшов. Він лежав, не рухаючись із місця. Вставай. Іди сюди. Він перевернувся і підійшов до мене, живіт при самій землі, хвіст підібганий. Наблизившись до мене, перевернувся на бік і підставив мені черево. Тихо скавулів.
За мить я змилосердився. Усе гаразд. Ми просто мусили порозумітися. Я не збираюся тебе кривдити. Тепер ходи зі мною. — Я спробував узяти його за груди, але тільки-но торкнувся, він завищав. Я відчув червоний спалах його болю.
Де в тебе болить?
Я побачив обкований кий чоловіка з кліткою.
Всюди.
Я обмацав його якомога обережніше. Старі струпи, ґулі на ребрах. Я встав і лютим копняком скинув клітку з нашої дороги. Він підійшов і притулився до моєї ноги. Голодний. Холодно. Так стомився. Його почуття знову вливалися мені в жили. Коли я торкнувся вовченяти, складно було відокремити мої думки від його думок. Чи це було моє обурення через ставлення до нього, чи його власне? Я вирішив, що це неістотно. Обережно взяв його на руки й підвівся. Без клітки, притиснутий до моїх грудей, він важив куди менше. Переважно хутро й кості, щоправда, довгі кості, які швидко росли. Я шкодував, що вдався до насилля, але знав також, що це єдина мова, яку він міг зрозуміти.
— Я про тебе подбаю, — змусив я себе сказати вголос.
Тепло, — з вдячністю подумав він, а я витратив хвилину, щоб накинути на нього плащ. Його відчуття підживлювали мої. Я нюхав власний запах, у тисячу разів сильніший, ніж мені хотілося б. Коні, собаки, дим від дров, пиво і слід парфумів Пейшенс. Я зробив усе, що в моїх силах, аби закрити мою свідомість від його відчуттів. Притис його до себе й поніс стрімкою дорогою до Оленячого замку. Я знав закинуту хатину за зерновими коморами. Колись у ній мешкав старий свинар. Тепер там ніхто не жив. Надто стара зруйнована хатина, надто далеко від усього, крім Оленячого замку. Але мені таке й треба. Я б його там помістив, дав йому кілька костомах, щоб він гриз їх, трохи вареного зерна і трохи соломи для лігва. Тиждень-другий, може, місяць, він видужає і подужчає настільки, щоб самому про себе подбати. Тоді я забрав би його на захід від Оленячого замку і там випустив.
М’ясо?
Я зітхнув. М’ясо, — пообіцяв я. Ніколи жодна тварина не відчувала моїх думок так повно й не виражала своїх власних так ясно. Добре, що ми недовго будемо один поблизу одного. Дуже добре, що він невдовзі піде звідси.
Тепло, — заперечив він мені. Поклав голову мені на плече й заснув, його мокрий ніс сопів мені під вухом.
Розділ 5
Гамбіт
Безперечно, існував древній кодекс звичаїв, і так само певно, що ці звичаї були суворішими, ніж нині. Але я ризикнув би ствердити, що ми не надто далеко відійшли від давніх законів, а радше відполірували їх. Слово воїна й далі в’яже його, а між тими, хто несе службу пліч-о-пліч, немає нікого огиднішого, ніж той, хто бреше своїм товаришам або неславить їх. Закони гостинності надалі забороняють тим, що ділили сіль при столі господаря, проливати кров на долівку його дому.