Велика історія України

Всеж таки, що там не діялося в нутрі гетьманських кабінетів, зовнішний характер його володіння був український так само, як за часів гетьмана багато дечого було зроблено для української культури. Ціла мережа українського середнього шкільництва, кілька шкіл технічних і торговельних висшого типу, два університети - в Києві й Камянці, Академія Наук і піддержуваний урядом український видавничий рух, це були ті позитивні осяги гетьманату в ділянці культури, що стають у противагу його промахів і невдач на політичній арені.

Правда в тих ресортах гетьманської політики, що як закордонні справи, були доручені українцям, велася жива й доцільна праця. Дмитро Дорошенко, відомий український діяч дореволюційних часів, ставши гетьманським міністром закордонних справ робив усе можливе, щоби обєднати в межах Української Держави всі землі, що з етнографічних, економічних, стратегічних і комунікаційних оглядів до неї належали (Кубань, Бесарабія, Південна Білорусь, Крим, Західня Донщина, Підляша, Холмщина й нарешті Галичина). Спираючися на умовах берестейського трактату України з центральними державами, Дорошенко не переставав добиватися їх реалізації. Та оскільки Німеччина, стараючись виконувати статті берестейського трактату допустила експозитуру гетьманської влади на окуповане нею Підляше, то Австрія, засмакувавши українського хліба, почала виляти хвостом і робити все можливе, щоби знехтувати умови берестейського трактату. Майже безпосередно по підписанню берестейського мира, Австрія, використала трудне положення уряду Української Народньої Республики, й вимогла на ньому пересунення граничної лінії на Холмщині дещо на схід та устійнення її комісією, до якої мали війти й поляки. Згодом, вже за гетьмана, австро-угорський представник домагався від українського уряду згоди на лінію Буга, що в своїй основі мало бути перечеркненням умов трактату щодо Холмщини й Підляша. Не спішилася теж Австрія з виконанням свого зобовязання про поділ Галичини на польську й українську. Що гірше, уявлення тайної клявзулі трактату про цей поділ, викликавши бурю в австрійському парляменті (22. VI, 1918) закінчилося її формальним анулюванням, що його закомунікував гетьманові австро-угорський представник Форгач. Запасний примірник тексту тої клявзулі, що переховувався в архіві німецького міністерства закордонних справ спалено, а німецький уряд заявив, що в тій справі не підтримає українських претенсій своїм авторитетом. Та помимо невдач, закордонна політика гетьманського уряду була чи не найпозитивнішою позицією в історичному білянсі гетьманського володіння. Куди гірше випала справа з політикою гетьманського міністерства внутрішніх справ. Наладжуючи урядовий апарат і заводячи збурений революцією порядок, гетьманський уряд робив це при допомозі старого російського чиновництва й військових карних експедицій. Слушна думка заспокоєння рознузданої революцією анархії, перемінилася в виконанні її московсько-німецькими руками в безглузду нагінку на українське село, що оце прокинулося з віковічного сну. Виконавцям волі гетьмана залежало на тому, щоби в уявленню українського села імя гетьмана й самої України, звязалося нерозривно з нелюдськими знущаннями над безборонним населенням. Змагаючи до реалізації «єдіної неділимої» московські службовики гетьмана робили все можливе, щоби в першу чергу зогидити в очах загалу саму ідею Української Державности. Очевидно, що їхня нікчемна провокація не завела ні ладу ні заспокоєння анархії, що було заміром гетьмана, але зате визвала новий революційний фермент, у якого огні провалився нарешті не тільки сам гетьман Скоропадський, але й відроджена Українська Держава. Стихійне протигетьманське повстання, що на своїх прапорах виписало гасла української незалежности й соборности, а на своїх хвилях винесло на верх Українську Директорію з Симоном Петлюрою у проводі, було спровоковане не так гетьманом, що в кращих умовах міг добре заслужитися Україні, як гнітучою атмосферою «доконаних фактів» і їхніх консеквенцій, зааранжованою ворогами українства, а переведеною хороброю, але політично неграмотною, німецькою сольдатескою.