Вокс

Рук кинувся виконувати завдання, ревно пильнуючи, щоб усе зробити достоту, як сказала Естера. І все ж, попри всі його намагання, коли він проводив м’якою щіточкою по лопаті, кілька крупинок червоного порошку не втрапили у шкляну колбу і впали на вологу долівку. Хвала Небові, Естера цього наче не завважила.

Коли на лопаті не залишилося жадної порошинки, гобліниха забрала її і повісила назад на гак. Рук тим часом взяв у руки колбу і задивився на жаркий порошок усередині. Той порошок так ярів червінню, аж здавалося, от-от запульсує…

— Постав на місце, — почувся за спиною Естерин голос.

Цього разу стара гобліниха тримала в руках невеличкого горщика. Вона поставила його на стіл поруч зі шкляною колбою і відкрутила накривку. Рук цікаво зазирнув досередини. Горщик був наполовину заповнений якимось рудявим порошком, що тьмяно поблискував у кухняному світлі.

— Фракспил, — пояснила Естера.

— Фракспил, — безбарвним голосом повторив Рук, гамуючи збудження, що викликало в ньому це слово. Він знав про цю речовину геть усе: і те, що завдячувати свою появу вона має бурефраксові, отій безцінній речовині, яка зароджувалася в надрах Великої бурі, а в темноті була така важка, що колись навіть допомагала утримувати в рівновазі плавучу санктафракську скелю; і те, що фракспил цілком природно утворювався у Присмерковому лісі з решток бурефраксу; і те, що він здатний очищати навіть найбруднішу воду…

— Еге ж, фракспил найвищої проби, соколику, — промовила Естера. — Сорокухи тримають його в нетрях Присмеркового лісу. — Вона постукала себе по носі. — А в нас із ними невеличка домовленість… — Вона моторно повернулася обличчям до Рука і вручила йому два пінцети. — Але ми марнуємо дорогоцінний час, — додала гобліниха. — Порошок дуба-кривавника вистигає. Поглянь, як він тьмяніє. Додай до нього трохи фракспилу, соколику. А тоді струсни, щоб утворилася суміш.

— Слухаюся, — кивнув головою Рук. Узявши пінцета вказівним і великим пальцями, він послав його в горщика і запитав: — Скільки брати фракспилу?

— На сім жолудів дуба-кривавника — сім дрібок фракспилу, — озвалася Естера вже з супротивного кінця кухні. Рук роззирнувся і з подивом спостеріг, що стара гобліниха скулилася за важкою лавою, і звідти визирав тільки краєчок її білого клобука. — Давай! — згукнула Естера.

Рук повернувся до порошків. Серце гарцювало, мов полохливий тілдер. Він зрозумів: те, що він оце робить — річ далеко не безпечна. Бо чого б Естері отак ховатися?

Він нахилився до горщика і, тремтячи всім тілом, ухопив пінцетом дрібку фракспилу й опустив його в колбу. Тамуючи подих, розхилив пінцета, і рудява крихта впала на малиновий порошок.

Рук сягнув по другу дрібку. Долоні змокріли від поту, блискучі його намистинки спливали й по чолу. Рук знову подався вперед, не зводячи некліпного погляду з колби. Рясний піт заливав очі, в голові гуло і стугоніло.