Володар Світла

Гельбина[111] оселя була розташована на дальньому краї Небес, на грані дичавини. Палац під назвою «Грабіж» стояв аж так близько до лісу, що тварини, нишком пробираючись уздовж однієї зі стін — прозорої, — терлись об неї. З кімнати під назвою «Викрад» видно було затінені стежини джунглів.

Саме в цій кімнаті, стіни якої були пообвішувані викраденими за минулі життя скарбами, у Гельби гостював той, кого звали Семом.

Гельба був/була бог/богиня злодіїв.

Справжньої статі Гельби не знав ніхто, бо ця особа змінювала рід із кожним перевтіленням.

Сем дивився на гнучку темношкіру жінку в жовтому сарі й вуалі тієї ж барви. Сандалі й нігті її були кольору кориці, а чорне волосся вінчала золота діадема.

— Співчуваю, — мовив Гельбин ніжний муркотливий голос. — Лиш у ті цикли життя, коли втілююсь у чоловіка, орудую я своїм Атрибутом і власне грабую.

— Але ж ти, мабуть, можеш прибрати свого Образу?

— Звісно.

— І здійняти Атрибут?

— Можливо.

— Але не зробиш цього?

— Ні, поки я в жіночій подобі. У чоловічій же залюбки викраду будь-що будь-звідки... Бачиш он там, на дальній стіні, дещо з моїх трофеїв? Той великий плащ із синього пір’я належав Шріту, вождю демонів-катапутнів. Плащ викрадено з його печери, поки спали його цербери, моїм же дурманом і одурманені. Отой клейнод із мінливою формою забрано не абиде, а з-під самісінької Бані Жеврива, чіпляючись за неї присмоктувальними дисками на зап’ястках, колінах і пальцях ніг, тоді як Матері внизу...

— Годі! — обірвав Сем. — Я знаю всі ці байки, Гельбо, бо ти постійно їх оповідаєш. Від твоєї останньої зухвалої крадіжки, як-от ті давні, минуло вже стільки часу, що, гадаю, вихвалятися цими давніми славними подвигами доводиться якнайчастіше. Інакше й самі Старші Боги забули б про твої колишні заслуги. Бачу, що прийшов не туди, куди треба, тож спробую десь-інде.

Він підвівся, буцімто збираючись іти.

— Зажди, — почулося від Гельби зі схвилюванням.

Сем призупинився.

— Що?

— Принаймні скажи мені, що за крадіжку замишляєш. Може, я щось пораджу.

— А що мені навіть із найкориснішої поради від Владці Злодіїв? Слова мені не потрібні. Потрібні дії.

— Ну, може... Розповідай!

— Гаразд. Хоч я й сумніваюся, що тебе зацікавить аж таке тяжке завдання...

— Облиш-но дитячу психологію й кажи, що саме треба вкрасти.

— У Музеї Небес, ретельно збудованому комплексі під постійною охороною...

— І завжди відчиненому. Кажи далі.

— У цій будівлі, у захищеній вітрині, за якою наглядає комп’ютер...

— Їх зможе подолати той, кому не забракне вправності.

— У цій вітрині виставлено на манекені сіру лускату уніформу. А з нею — чимало зброї.

— Чиєї?

— Це був прадавній стрій того, хто бився в північному прикордонні під час війн із демонами.

— Хіба то був не ти?

Сем нахилив голову, ховаючи усмішку, і провадив далі:

— Мало кому відомо, що складник цього експоната — предмет, відомий колись як Талісман Ув’язнювача. Може, він уже втратив усю свою силу, але, з другого боку, міг і не втратити. Він слугував для фокусування особливого Атрибута Ув’язнювача, і той гадає, що знову його потребує.

— Який саме предмет треба викрасти?

— Широченний пояс із мушель на талії манекена. Рожево-жовтий. Ще й напханий мікромініатюрними схемами, які навряд чи можна відтворити в наш час.

— Ну, це не така вже й велика крадіжка. Може, і в цій подобі на неї зважуся...

— Це треба зробити скоро або не робити взагалі.

— Як скоро?

— Боюся, упродовж шести днів.

— І що ж ти заплатиш мені, якщо передам цю річ тобі в руки?

— Заплатив би будь-що, якби мав хоч щось.

— Он як. Потрапив на Небеса бідаком?

— Так.

— Ото біда.

— Якщо втечу, назвеш свою ціну.

— А якщо ні, то зостануся ні з чим.

— Якось так.

— Дай поміркую. Може, зроблю це й залишу тебе в боргу заради потіхи.

— Прошу, не міркуй надто довго.

— Сядь поруч, Ув’язнювачу Демонів, і розкажи мені про дні своєї величі, коли ви з безсмертною богинею поїжджали світом, сіючи зерна хаосу.

— Давно це було...