Після війни. Історія Європи від 1945 року

Легкість, із якою окремі особи та цілі інституції відкидали нацизм чи фашизм та наверталися до комунізму, не була унікальною рисою, притаманною тільки Східній Німеччині, — хіба що за масовістю. Рух Опору в Італії прихистив чимало колишніх фашистів різних мастей, та й після війни Італійська комуністична партія досить м’яко ставилася до своїх потенційних прихильників, які мали фашистське минуле. У післявоєнній Угорщині комуністи відкрито загравали з колишніми членами фашистської Партії схрещених стріл — настільки, що навіть запропонували їм підтримку у справах проти євреїв, які намагалися повернути втрачену власність. У Лондоні під час війни словацьких комуністів Владо Клементіса та Евгена Льобля переслідували радянські агенти, завербовані із представників довоєнних чеських фашистських партій. Свідчення цих агентів використовували проти них у показовому судовому процесі десять років по тому.

На нацистське чи фашистське минуле населення в обмін на післявоєнні політичні послуги закривали очі не лише комуністи. В Австрії колишні фашисти часто ставали улюбленцями західних адміністрацій і отримували дозволи працювати в журналістиці та інших відповідальних галузях: їхній зв’язок з корпоратистським авторитарним режимом довоєнної Австрії був нейтралізований нацистським вторгненням і загалом переконливою й дедалі дужчою антипатією до лівацтва. Об’єднаний воєнний уряд на прикордонній території на північному сході Італії захищав колишніх фашистів та колаборантів, більшість із яких вимагала видати Югославія, тоді як західні спецслужби повсюдно вербували досвідчених і добре поінформованих колишніх нацистів (зокрема й «ліонського м’ясника», офіцера Гестапо Клауса Барбі) з перспективою використати їх у майбутньому — не в останню чергу проти колишніх нацистів на службі в совєтів, яких їм було легко ідентифікувати.

У своєму першому офіційному зверненні до парламенту Федеративної Республіки Німеччина 20 вересня 1949 року Конрад Аденавер сказав про денацифікацію й нацистську спадщину таке: «Уряд Федеративної Республіки переконаний, що багато хто вже суб’єктивно спокутував свою провину, яка не була тяжкою, а тому, щоб залишити минуле позаду, має намір вибачати таких осіб у тих випадках, коли це видається прийнятним». Без сумніву, чимало німців радо підтримали це твердження. Якщо денацифікація і припинилася, це було тому, що з політичних міркувань німці стихійно «денацифікувалися» 8 травня 1945 року.

І так діяли не лише німці. Щоденна італійська газета нової Християнсько-демократичної партії в день смерті Гітлера оприлюднила схожий заклик до забуття. «Ми маємо сили забути! — проголошувала вона. — Забудьте якнайшвидше!». На Сході найпотужнішим козирем комуністів стала обіцянка розпочати все з нового аркуша в країнах, де кожному було що забути: те, що коїли з ними, чи те, що вчинили вони самі. У всій Європі панувало неабияке бажання залишити минуле позаду й почати все спочатку, дотримуючись поради Ісократа афінянам в кінці Пелопоннеських воєн: «Урядуймо разом так, ніби не сталося нічого поганого».