Прозріння

Ось так закінчилася змістовна розмова між міністром внутрішніх справ і головою муніципальної ради, яка багато чого пояснила, після того як обидва висловили свої погляди, аргументи та думки, проте ця ж таки розмова з великою ймовірністю дезорієнтувала читача, який уже засумнівався в тому, що обидва співрозмовники справді належать, як вони заявили, до партії правих, тієї самої, котра як сила, що перебуває при владі, практикувала брудну політику репресій як у колективному плані, спрямовану на столичне місто, де урядом своєї ж таки країни був запроваджений стан облоги, так і в індивідуальному, де здійснювалися тяжкі допити, детектори брехні, погрози, а можливо, й тортури, хоч істина вимагає від нас сказати, що якщо вони були, ми не можемо це підтвердити, бо не були там присутні, що, власне кажучи, означає небагато, бо так само ми не були присутні при переході через Червоне море по сухому дну, хоч усі присягаються, що такий перехід відбувся. Що стосується міністра внутрішніх справ, то читач уже, певно, помітив, що в обладунку цього незламного воїна, який перебував у стані постійної конкуренції з міністром оборони, утворилася розколина або, якщо сказати простішою мовою, тріщина, в яку можна просунути палець. Раніше так не було, але ми не могли не помітити, як один за одним руйнувалися його плани, з якою швидкістю й легкістю затуплювалося лезо його шпаги, як нам підтвердив щойно прослуханий діалог, який почався з грізними інтонаціями лева, а закінчився жалюгідним хрипінням старої шкапи, щоб не сказати гіршого, зверніть увагу, наприклад, на відсутність пошани до вищих сил, коли міністр мав нахабство стверджувати, що бог глухий від народження. Що ж до голови муніципальної ради, то, користуючись словами міністра внутрішніх справ, ми раді, що він побачив світло, не те світло, яке хотів, щоб побачили столичні виборці, згадуваний міністр, а те світло, яке хтось починає бачити, на думку виборців, що проголосували чистими бюлетенями. У світі часто трапляється, у ці часи, коли ми, як сліпі, спотикаємося й наштовхуємося, завернувши за ближній кут, на чоловіків і жінок у зрілості їхнього існування та процвітання, які у свої вісімнадцять років були не тільки щасливими і веселими, а також, і насамперед, хоробрими революціонерами, сповненими рішучості зруйнувати систему, що панувала в нашій країні, й побудувати на її місці рай братерського життя, а тепер вони з не меншою твердістю й категоричністю перейшли на позиції переконань і практик, переживши які, щоб розігріти й натренувати собі м’язи, спочатку перейшли до однієї з багатьох версій сучасного консерватизму, а потім скотилися до необмеженого й реакційного егоїзму. Якщо застосовувати менш церемонні слова, то ці чоловіки й жінки перед дзеркалом свого життя щодня плюють в обличчя тих, ким вони були раніше, тими плювками, на які вони перетворилися. І якщо політик, який належить до партії правих, чоловік віком від сорока до п’ятдесятьох років, що прожив усе своє життя під парасолькою традиції, овіяної кондиціонованим повітрям біржі й вологим зефіром ринків, переконався у глибокому значенні ненасильницького заколоту в місті, яким йому доручено управляти, то він заслуговує на захват і подяку, так мало ми звикли до таких незвичайних феноменів.