Борги нашого життя

— А вгадайте, хто мені щойно телефонував? — спитав він.

— Кажи, — відрубав Сем.

— Ну ви нудні, — розчаровано похитав головою Грінспен. — Але добре, скажу. Пам’ятаєте, я вам розказував за знайому нашого об’єкта, з якою я намагався встановити контакт?

— Невже вдалося? — спитав я.

Грінспен кинув на мене швидкий погляд і усміхнувся.

— Думаю, що в контексті твого питання — ні. Але загалом мені вдалося з нею порозумітися. Хоч як дивно, вона виявилася дуже злою на нього. Звичайно, я не казав їй, що саме плануємо зробити. Сказав, що у нас до нього розмова, і ми б хотіли погомоніти тет-а-тет. Не знаю, здогадалася вона чи ні, дівчина вона справді тямуща, але щойно сказала, що домовилася з ним про зустріч на суботу. У себе вдома. Тож усе складається якнайкраще.

— І як ти собі бачиш всю цю операцію? — спитав я.

— Поки ніяк. Давайте все-таки відстріляємося, а потім під лісом є одна тиха місцина, можна буде, не криючись від Віки, про все поговорити.

Приблизно за годину ми заходили до порожньої в цей час колиби попід лісом. Замовили попоїсти, чаю, кави, по чарці чогось міцного.

— Мій план надзвичайно простий, — почав Грінспен. — Наш клієнт під’їжджає до її під’їзду, у машині скоріш за все будуть лише він і водій. Хтось бере на себе водія, а Андрій — його.

— Я міг би взяти на себе водія, — подав голос Сем. — Звичайно, якщо він не чемпіон з єдиноборств чи по витяганню пістолета з кобури.

— Наскільки я знаю, — мовив Грінспен, — для охорони у нього є інші, спеціально відібрані люди. Яких він чомусь ніколи не бере, коли їде до неї… Щодо шофера — зовні, здається, він у непоганій фізичній формі, але зброї, за моєю інформацією, у нього немає.