Слідопит, або Суходільне море

— А я бачив колоністів, які навпаки — радіють, що вирубано ліси в преріях, бо їм не треба надриватися, аби викорчовувати їх. Ви, Слідопите, любите їсти хліб, а пшениця не визріває в тіні дерев.

— Зате там визрівають чесність, добрі наміри й любов до всього сущого, Джаспере. Навіть добродій Кеп скаже тобі, що безліса рівнина скидається на пустельний острів.

— Ну, це, може, й так,— втрутився в розмову Кеп,— але пустельні острови теж не без користі: за ними уточнюється курс кораблів. А взагалі, як на мій смак, то я б ніколи не сумував через те, що на якійсь рівнині нема дерев. Як природа подарувала людині очі, щоб вона бачила світ, і створила сонце, щоб було видко, так само вона створила для чогось і дерева, і для чого ж іще, як не для того, щоб з них будували кораблі, а вряди-годи і який будинок; я взагалі не бачу великої користі в дереві, особливо ж у тому, на якому не висять ні мавпи, ні плоди.

На цю сентенцію провідник не відповів нічого, лише тихим голосом спонукав супутників до мовчання. Весь той час, коли майже пошепки точилися описані вище розмови, піроги, сховані у чорній млі, що залягла під високими деревами західного берега, повільно пливли за водою, а весла тільки допомагали підтримувати потрібний напрямок руху та положення пірог. Сила ж течії постійно мінялася: в одних місцях річка, здавалося, стояла нерухомим плесом, а в інших вона мчала із швидкістю понад дві, а то й три милі за годину. На порогах же вона летіла з такою швидкістю, яка для непризвичаєних видавалася страшною. Джаспер вважав, що години за дві їх донесе за течією до гирла Освего, і вони із Слідопитом вирішили, що краще й далі так пливти за водою, принаймні доти, доки поминуть найнебезпечніші місця на новому для них шляху. Розмови велися стишеним голосом. Хоча довкола у величезному і майже безкрайому лісі й панувала глибока тиша, але досвідчене вухо могло почути, як природа розмовляє серед нічної глушини. Чути було подихи тисяч і тисяч дерев, хлюпотіла, а деінде й оглушливо ревла, перегукуючись у берегах, вода; час від часу долітав хрускіт гілки а чи скрипіння якогось велетенського стовбура, що терся об не меншого велета. «Лише ніде не було чути голосу живої істоти. Правда, один раз Слідопиту здалося, ніби десь далеко завив вовк (а вони ще подекуди бродили в цих лісах), але той звук був миттєвий і такий невиразний, що його могла породити й перенапружена уява. Одначе в ту мить, коли Слідопит попросив усіх замовкнути, його сторожке вухо вловило своєрідний звук, немовби хтось відламав від стовбура суху гілку, і долинув він нібито із західного берега. Всі,-кому знайомий цей своєрідний звук, мабуть, знають, як швидко його сприймає вухо і як легко відрізняє воно тріск паліччя під ногами від усякого іншого лісового шуму.