Осина фабрика

Коли я не вийшов снідати, батько прийшов і постукав у двері моєї кімнати.

— Що там з тобою трапилося? Хоча можеш не відповідати — мені все й так зрозуміло.

— Нічого, — прохрипів я.

— От і чудово, — саркастично мовив батько. — Скільки вчора випив?

— Небагато.

— Угу, — відказав він.

— Невдовзі спущусь, — проказав я й покрутився в ліжку, вдаючи, ніби встаю.

— Це ти вчора ввечері дзвонив?

— Що? — перепитав я, припинивши крутитись.

— Але ж дзвонив, так? Я вирішив, що це був ти. Хоча й намагався говорити чужим голосом. Навіщо ти так пізно дзвонив?

— А-а… Тату, чесно, я такого не пам’ятаю, — обережно відповів я.

— Угу. Дурень ти безголовий, — мовив він і посунув по коридору геть.

Я лежав і думав. Я був цілком упевнений, що вчора додому не телефонував. Я був із Джеймі в пабі, потім із ним та дівкою на вулиці, після того тікав і якийсь час був сам, відтак Джеймі мене знайшов, пізніше я був із ним і його матір’ю, а опісля майже в цілком тверезому стані рушив додому. Провалів у пам’яті в мене не було. Я припустив, що дзвонив Ерік. Зі слів батька можна було виснувати, що він спілкувався з ним недовго, інакше б неодмінно впізнав голос свого сина. Я відкинувся на ліжку й сподівався, що Ерік досі на волі, що він прямує сюди й що мої голова та кишки невдовзі припинять нагадувати мені, наскільки їм зле.